Ринок пайових та похідн ц.п м



Змістовий модуль 2

Тема 7. Ринок пайових цінних паперів

Тема 8. Ринок похідних фінансових інструментів

Семінарське заняття № 5

Тема. Ринки пайових та похідних цінних паперів (2 год)

Мета заняття. Поглибити і оцінити знання студентів про пайові цінні папери та похідні фінансові інструменти, розглянути особливості процесів емісії та обігу інструментів власності (акцій та інвестиційних сертифікатів), а також систематизувати знання щодо методів формування пакетів та оцінювання акцій. Закріпити знання про дивідендну політику та дивідендні виплати. Розглянути особливості функціонування й розвитку ринку акцій в Україні. Поглибити знання студентів щодо особливостей укладення та обігу строкових контрактів форвард, ф’ючерс, опціонних контрактів та угод своп, випуску депозитарних розписок і варантів. Привчати студентів користуватися нормативно-правовою базою. Розвивати економічне мислення студентів, формувати вміння застосовувати набуті знання у майбутній професійній діяльності.

ПЛАН

1. Сутність та види акцій. Емісія та операції з акціями. С.О.част

2. Методи формування пакетів акцій, оцінювання акцій.

3. Інвестиційні сертифікати як види пайових цінних паперів.

4. Сутність дивідендів і дивідендної політики. Види дивідендних виплат.

5. Особливості функціонування й розвитку ринку акцій в Україні. С.О.

6. Причини появи та розвитку ринку похідних цінних паперів. Види деривативів: форварди, ф’ючерси, опціони, свопи. С.О.част

7. Випуск та обіг американських депозитарних розписок та варантів. С.О.

Рекомендована література: 1, 4, 14, 19, 35, 36, 37, 38, 44, 45, 46, 47, 61, 62, 76, 78.

Методика розрахунку курсу акцій. Анулювання, консолідація та дроблення акцій.

 

 

1. СУТНІСТЬ АКЦІЇ ЯК ЦІННОГО ПАПЕРУ. ВИДИ АКЦІЙ. ЕМІСІЯ ТА ОПЕРАЦІЇ З АКЦІЯМИ.

Закон України „Про цінні папери та фондовий ринок” 23.02.2006

Закон України „Про акціонерні товариства 17.09.2008

Акція – цінний папір без встановленого терміну обігу, що засвід­чує пайову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право його власнику на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства. Акціонерне товариство може викуповувати свої акції, однак не несе зобов’язань щодо їх викупу.

Акція має номінальну вартість, встановлену в національній валюті. Мінімальна номінальна вартість акції не може бути меншою, ніж 1 копійка.

Рішення про випуск акцій приймається засновниками акціонерного товариства або загальними зборами акціонерів. Випуск акцій акціонерним товариством здійснюється в розмірі його статутного фонду з метою формування або поповнення статутного капіталу АТ. Додатковий випуск акцій з метою збільшення статутного капіталу можливий тільки у випадках, коли всі раніше випущені акції повністю сплачені за вартістю не нижче за номінальну.

Акція повинна мати такі реквізити:

• фірмове найменування акціонерного товариства та його адресу;

найменування цінного паперу – “акція”;

• порядковий номер і дату випуску;

• вид акції і її номінальну вартість;

• ім’я власника;

• розмір статутного фонду акціонерного товариства;

• кількість випущених акцій;

• термін виплати дивідендів;

• підпис голови правління акціонерного товариства, скріплений печаткою.

Акції випускаються в Україні тільки акціонерними товариствами (публічними та приватними) і можуть бути простими й привілейова­ними. Відповідно до ст. 20 ЗУ “Про акціонерні товариства” усі акції повинні бути тільки іменними та випускатися (з вересня 2010 року) у бездокументарній формі. Власниками акцій можуть бути юридичні та фізичні особи, держава.

Власнику простої акції сплачуються дивіденди, якщо протя­гом року АТ отримало прибуток і загальні збори акціонерів прийняли рішення про спрямування всього чи частини прибутку на виплату дивідендів. Право власника простої акції на відповідну частку майна у разі ліквідації АТ забезпечується після забезпечення прав влас­ників облігацій та привілейованих акцій. Право на участь в управлінні реалізується згідно з правилом: «Одна акція – один голос на загальних зборах акціонерів».

Власник привілейованої акції має переважне право на отри­мання дивідендів. Виплата дивідендів провадиться у розмірі, зазна­ченому в акції, незалежно від розміру одержаного товариством при­бутку. Якщо прибуток відповідного року недостатній, виплата диві­дендів здійснюється за рахунок резервного фонду. Дивіденди за привілейованими акціями, як правило, фіксовані і визначаються в процентах до їх номінальної вартості. У разі, коли розмір дивідендів за простими акціями перевищує розмір дивідендів за привілейованими акціями, власникам останніх може провадитися доплата до розміру дивідендів, виплачених іншим акціонерам. Власник привілейованої акції має переважне право на частку майна АТ у разі його ліквідації. Це право забезпечується після забезпечення прав власників облігацій, емітова­них цим товариством. Власники привілейованих акцій не мають права брати участь в управлінні АТ, якщо інше не передбачено статутом. Загальна кількість привілейованих акцій не має перевищувати 25% статутного фонду АТ.

Привілейовані акції можуть бути таких видів:

1) кумулятивніневиплачені по них дивіденди накопичуються і виплачуються власникам акцій до оголошення про виплату дивідендів за простими акціями;

2) з часткою участідають власникам право на одержання додаткових дивідендів понад оголошену суму, якщо дивіденди за простими акціями перевищують цю суму;

3) конвертовані – можуть бути обміняні на встановлену кількість простих акцій;

4) відзивні, які акціонерне товариство має право викупити;

5) ретрективні – власник має право претендувати на їх погашення у визначений момент за визначеною ціною;

6) зі ставкою дивідендів, що коригується – дивіденди за цими акціями не є фіксованими, а коригуються з урахуванням прибутковості інших цінних паперів.

Залежно від ступеня ризику та очікуваного доходу акції мож­на поділити на такі:

1) «з блакитними корінцями» – акції найбільш солідних і великих корпорацій, лідерів галузі. Дивіденди за такими акціями – стабільні, а інвестиції в них – безпечні і приваблюють консервативних інвесторів;

2) дохідні – акції, дивіденди за якими перевищують середній рівень. Зазвичай, це акції телефонних корпорацій, корпорацій водо-, газо-, електропостачання, а також інших комунальних компаній. Такі корпорації потрібні завжди, працюють стабільно і мають добре прогнозовані джерела доходів. Інвестори купують ці акції, бо впевнені, що їхня вартість із часом лише зростатиме;

3) зростання – акції корпорацій, доходи і прибутки яких вищі від середнього рівня, проте дивідендні виплати невисокі. Пояснюється така дивідендна політика прагненням корпорації передусім фінансувати наукові та інші дослідження, а також розширенням масштабів виробництва і можливостей збуту. Тож, попри низькі поточні дивіденди, чимало інвесторів віддають перевагу саме цим акціям у надії, що в майбутньому вони приноситимуть великі доходи і їхня ринкова вартість значно зросте;

4) циклічні – акції, ціна яких та дивіденди змінюються відповідно до змін в економіці та ритму ділової активності. В основному це акції базових галузей економіки (важкої (особливо металургійної), автомобілебудування, целюлозно-паперової). Інвестори намагаються придбати ці акції, коли відбувається підйом у галузі, і продати їх до початку спаду;

5) спекулятивні – акції “молодих” та маловідомих компаній. Ці акції найчастіше продають на “вуличному” ринку, обминаючи біржу, або на спеціальних (“спекулятивних”) біржах. Вони коштують набагато менше за акції добре відомих корпорацій, проте, купуючи їх, вкладник має знати, на що він йде: маленька ціна – великий ризик;

6) захищені – акції корпорацій, ціна на які відносно стабільна навіть у разі спаду в економіці загалом. Такі корпорації не змінюють своєї дивідендної політики залежно від циклів в економічному розвитку і тому сплачують своїм акціонерам практично постійні дивіденди. Багато акцій цього виду одночасно класифікуються як дохідні.

 

 

Емісія, реєстрація, розміщення акцій. Права і обов’язки емітента та власника акцій

Закон України „Про цінні папери та фондовий ринок” 23.02.2006

Емісія – це встановлена законодавством сукупність і послідовність дій емітента щодо випуску та розміщення емісійних цінних паперів.

До процедури емісії належать такі етапи:

1. прийняття емітентом рішення про випуск;

2. підготовка проспекту емісії, якщо реєстрація випуску по­винна супроводжуватися реєстрацією проспекту емісії (відкрите розміщення);

3. державна реєстрація випуску і реєстрація проспекту емісії;

4. виготовлення (випуск) цінних паперів;

5. розкриття інформації, яка міститься в проспекті емісії;

6. розміщення цінних паперів;

7. реєстрація звіту про підсумки випуску;

8. розкриття інформації, яка міститься у звіті про підсумки випуску (відкрите розміщення).

Рішення про випуск цінних паперів – це документ про обсяг, вид, кількість, мету і терміни випуску цінних паперів, який приймається загальними зборами акціонерів АТ. Рішення оформлюється окремим протоколом і реєструється в органах державної реєстрації цінних паперів.

Разом із рішенням про випуск цінних паперів надається і проспект емісії. Він повинен містити такі три розділи: 1. Дані про емітента. 2. Дані про фінансовий стан емітента. 3. Дані про майбутній випуск цінних паперів.

Основними документами, які подаються емітентом до ДКЦПФР і служать підставою для реєстрації цінних паперів, є: заява на реєстрацію випуску, копія протоколу рішення загальних зборів акціонерів про емісію, проспект емісії (якщо такий є), копія статуту та змін до нього, зразок бланка, якщо випуск цінних паперів здійснюється у документарній формі, звіт про фінансовий стан емітента, підтверджений аудитором, копія свідоцтва про державну реєстрацію емітента.

Державна реєстрація цінних паперів – це присвоєння цінним паперам державного реєстраційного номера. Усі папери одного випуску повинні мати єдиний державний реєстраційний номер. ДКЦПФР протягом 30 днів після отримання заяви і всіх необхідних документів для реєстрації випуску та проспекту емісії цінних паперів здійснює одночасно реєстрацію їх випуску та реєстрацію проспекту емісії, що є підставою для друкування бланків сертифікатів цінних паперів (якщо випуск відбувається у документарній формі), або відмовляє в реєстрації.

Випуск цінних паперів – це зареєстрована у встановленому порядку сукупність певного виду емісійних цінних паперів одного емітента, однієї номінальної вартості, які мають однакову форму випуску і міжнародний ідентифікаційний номер, забезпечують їх власникам однакові права незалежно від часу придбання і розміщення на фондовому ринку.

Після реєстрації емітент публікує проспект емісії цінних паперів у повному обсязі в офіційному друкованому виданні ДКЦПФР не менш, ніж за 10 днів до початку відкритого розміщення цінних паперів. При закритому розміщенні інформація про випуск може не публікуватися.

Розміщення цінних паперів – це відчуження цінних паперів емітентом або андеррайтером шляхом укладення цивільно-правового договору з першим власником. Перший власник – особа, яка отримала цінні папери у власність безпосередньо в емітента чи андеррайтера під час розміщення цінних паперів. Андеррайтером є торговець цінними паперами, що бере на себе обов’язки з роз­міщення цінних паперів за дорученням, від імені та за рахунок емітента.

Відповідно до Ст. 28 ЗУ „Про цінні папери та фондовий ринок” існує відкрите та закрите розміщення цінних паперів.

Публічне (відкрите) розміщення цінних паперів – їх відчуження на підставі опублікування в засобах масової інформації або оголошення будь-яким іншим способом повідомлення про продаж цінних паперів, зверненого до заздалегідь не визначеної кількості осіб (необмежене коло інвесторів).

Приватне (закрите) розміщення цінних паперів – розміщення цінних паперів шляхом безпосередньої пропозиції їх заздалегідь визначеному колу осіб (обмежене коло інвесторів).

Загалом розміщення цінних паперів може здійснюватись шляхом передплати на цінні папери, продажу на аукціоні чи комерційному конкурсі, продажу на інвестиційних торгах.

Публічне акціонерне товариство зобов’язане пройти процедуру лістингу та залишатися у біржовому реєстрі принаймні на одній фондовій біржі. Акції приватного акціонерного товариства не можуть купуватися та/або продаватися на фондовій біржі, за винятком продажу шляхом проведення на біржі аукціону.

Не пізніше, ніж через 15 днів після закінчення терміну підписки на акції (їх продажу), емітент подає до ДКЦПФР інформацію, так званий, звіт про результати емісії. ДКЦПФР здійснює реєстрацію звіту про підсумки випуску та видає свідоцтво про реєстрацію випуску цінних паперів.

Після цього, якщо розміщення було відкритим, проводиться розкриття інформації, яка міститься у звіті про результати емісії, в офіційному друкованому виданні ДКЦПФР.

 

Права власника акцій можна розділити на майнові та немайнові (+ ст. 25-27 ЗУ “Про акціонерні товариства”). До майнових належать:

1) право отримувати дохід у вигляді дивідендів;

2) право на отримання частки майна емітента, грошових коштів тощо, які залишаються у нього після розрахунків з бюджетом та кредиторами;

3) право на придбання за пільговою ціною акцій нового випуску;

4) право на обмежену відповідальність у межах пайової участі за боргами емітента перед третіми особами у випадку його ліквідації.

До немайнових належать:

1) право на участь в управління справами емітента;

2) право голосу на загальних зборах акціонерів;

3) право на отримання регулярних звітів та іншої інформації про результати діяльності емітента тощо.

Основними обов’язками акціонерів є зобов’язання (+ ст. 29 ЗУ “Про акціонерні товариства”):

1) вчасно сплатити вартість акцій, що продаються за підпискою;

2) надавати емітенту всю необхідну визначену чинним законодавством інформацію;

3) повідомляти емітента про придбання 5% і більше випущених акцій.

Права емітента акцій:

1) право на визначення напрямів господарської діяльності;

2) право на укладення контрактів від свого імені;

3) право розпоряджатися часткою випущених, але не сплачених у встановлені терміни акцій;

4) право вимагати визначену інформацію від власника акцій.

Обов’язки емітента:

1) направляти акціонерам щорічні звіти про результати господарської діяльності та фінансове становище;

2) сплачувати дивіденди у визначені терміни;

3) проводити щорічні збори акціонерів;

4) повідомляти акціонерів про вагомі зміни у своїй діяльності.

 

Отже, вимога про мінімальний розмір статутного капіталу сама по собі була б надто неефективним засобом захисту. Саме тому, закон вимагає після закінчення другого року та кожного наступного фінансового року діяльності товариства звіряти вартість чистих активів акціонерного товариства з розміром статутного капіталу. Якщо чисті активи будуть нижчими за розмір статутного капіталу, товариство зобов’язане скликати загальні збори з метою зменшення свого статутного капіталу до рівня чистих активів і внести відповідні зміни до статуту. Якщо вартість чистих активів товариства стає меншою від мінімального розміру статутного капіталу, встановленого законом, товариство зобов’язане протягом 10 місяців з дати настання такої невідповідності усунути її або прийняти рішення про ліквідацію.[5]

У Великобританії, приміром, мінімальний розмір статутного капіталу публічних компаній становить 50,000 фунтів стерлінгів (635 943 грн.).

 

2. МЕТОДИ ФОРМУВАННЯ ПАКЕТІВ АКЦІЙ ТА ОЦІНЮВАННЯ АКЦІЙ. ДОДАТИ

Акціонер може мати у власності будь-яку кількість акцій одного емітента, якщо це обумовлено статутом останнього. Якщо акціонеру належить значна кількість акцій, тоді йдеться про пакет акцій. Тобто пакет акцій – це наявність у власності одного акціонера визначеної кількості акцій одного емітента. Розрізняють значний та контрольний пакети акцій.

Значний пакет акцій – пакет із 10 і більше відсотків простих акцій акціонерного товариства. У такому випадку акціонер має змогу досить суттєво впливати на управління справами емітента. Акціонер може просувати своїх кандидатів до ради директорів, здійснювати вплив на формування виконавчого органу емітента, а також на вибір напрямів діяльності товариства. В Україні реєстратор власників іменних цінних паперів повинен повідомляти Антимонопольний комітет про кожний факт придбання акціонером більше 10% акцій одного емітента.

Контрольний пакет акцій – пакет із 50 і більше відсотків простих акцій акціонерного товариства. Традиційно це “50% + 1 голос”. Акціонер, який володіє контрольним пакетом акцій, має змогу висувати до складу ради директорів або правління будь-якого свого кандидата, вносити на зборах акціонерів будь-яку пропозицію, багато в чому визначати напрями діяльності товариства.

Показник ціни на акції має важливе значення при прийнятті рішення про доцільність придбання таких цінних паперів.

Акції можуть мати: номінальну, емісійну, балансову, конверсійну, ліквідаційну вартість, ринкову ціну та курс.

Номінальна вартість – це вартість, яку номінально має один пай статутного фонду акціонерного товариства. За своїми розмірами номінальна вартість одного випуску акцій може дорівнювати статутному фонду акціонерного товариства, але вони можуть і відрізнятися.

Емісійна вартістьціна, за якою акція реалізується (продається) на первинному ринку. Інколи емісійна вартість за розмірами збігається з номінальною вартістю. Такі випадки, як правило, мають місце тоді, коли АТ випускає свої акції самостійно, без допомоги посередників (андеррайтерів). Оплата посередницьких послуг здійснюється за рахунок різниці між емісійною та номінальною вартостями акцій. Тобто перша має трохи перевищувати останню.

Балансова вартість – це величина власного капіталу, що припадає на одну акцію. Якщо емітовано лише прості акції, ця вартість визначається шляхом ділення власного капіталу на кількість акцій. Якщо випущено також привілейовані акції, то власний капітал зменшується на сукупну вартість привілейованих акцій за номіналом або за викупною ціною (для відзивних акцій).

Ліквідаційна вартість визначається в момент ліквідації акціонерного товариства. Вона показує вартість майна акціонерного товариства, що підлягає реалізації, у фактичних цінах після розрахунку з кредиторами, яка припадає на одну акцію.

Ринкова вартість (або курсова вартість) – ціна, за якою акції продаються і купуються на ринку; саме за цією ціною акції котируються на вторинному ринку цінних паперів. Якщо ринкова вартість акцій є більшою за номінальну, це означає, що інвестори погоджуються сплатити більше грошей за акції певного товариства.

 

 

 

3. СУТНІСТЬ ІНВЕСТИЦІЙНИХ СЕРТИФІКАТІВ ЯК ВИДІВ ПАЙОВИХ ЦІННИХ ПАПЕРІВ

Інвестиційний сертифікат – цінний папір, який випускається компанією з управління активами пайового інвестиційного фонду та засвідчує право власності інвестора на частку в пайовому інвестиційному фонді. Інвестиційна компанія одержує інвестиційні сертифікати в розмірі, що відповідає вартості майна, переданого нею у взаємний фонд. Інвестиційні сертифікати засновників зберігаються у депозитарія і не можуть пропонуватися на продаж. Інвестиційні сертифікати відкритих фондів можуть бути придбані за кошти учасників, закритих фондів — за кошти учасників та приватизаційні папери.

Інвестиційні сертифікати випускаються з метою залучення вільних грошових коштів дрібних та крупних інвесторів та подальшого їх розміщення на фондовому ринку шляхом вкладення у корпоративні та державні цінні папери. Тобто інвестиційний сертифікат є інструментом спільного інвестування і засвідчує вкладення коштів інвестором у інвестиційний фонд. Власник інвестиційного сертифіката має можливість зменшити свої ризики, оскільки за сертифікатом стоять не один чи кілька, а значна кількість цінних паперів. Крім того, професійні менеджери керують активами більш компетентно, ніж дрібні інвестори, які не мають професійних знань з фондових операцій. Тому, до речі, власники інвестиційних сертифікатів не мають прав на управління фондом.

Емісія інвестиційних сертифікатів здійснюється після реєстрації їх випуску Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Фонди мають право здійснювати загальну емісію інвестиційних сертифікатів на суму, розмір якої не повинен перевищувати 15-разового розміру їх статутних фондів.

Інвестиційні сертифікати можуть бути іменними і на пред’явника, випускатися у документарній та бездокументарній формі. Вони повинні мати такі реквізити:

• фірмове найменування інвестиційного фонду (компанії з управління активами);

• місцезнаходження інвестиційного фонду (компанії з управління активами);

найменування цінного паперу – “інвестиційний сертифікат”;

• порядковий номер і дата випуску;

• вид інвестиційного сертифікату;

• номінальна вартість;

• ім’я власника (для іменного інвестиційного сертифіката);

• строк виплати дивідендів;

• підпис посадової особи – інвестиційного керуючого чи іншої вповноваженої особи;

• печатка інвестиційного фонду (компанії з управління активами).

Номінальна вартість одного інвестиційного сертифіката має дорівнювати номінальній вартості однієї акції, що належить засновникам.

Строк розміщення інвестиційних сертифікатів відкритого та інтервального пайових інвестиційних фондів не обмежується. Сертифікати відкритих фондів можна купити й погасити у будь-який робочий день, інтервальних — протягом періодів, обумовлених у проспекті емісії, закритих — тільки після завершення роботи фонду або реалізувати їх на біржі у дні роботи біржі .

Сертифікати відкритого фонду можна продати у будь-який робочий день, цінні папери інтервального фонду, як правило, можна продати протягом періоду, зазначеного у проспекті емісії. Достроковий вихід із закритого фонду не передбачений, проте акції такого фонду можна продати на біржі або за рішенням спостережної ради. Штраф при достроковому виході відсутній

Відкриті фонди випускають інвестиційні сертифікати, які не підлягають вільному перепродажу, а закриті — такі, що підлягають вільному перепродажу.

Інвестиційні сертифікати пропонуються для розміщення та викуповуються фондом за ціною, яка дорівнює вартості чистих активів, у терміни, встановлені інвестиційною декларацією.

Інвестиційні сертифікати можуть надавати його власнику право на отримання доходу у вигляді дивідендів. Дивіденди за інвестиційними сертифікатами відкритого та інтервального пайового інвестиційних фондів не нараховуються і не сплачуються.

Випуск та розміщення інвестиційних сертифікатів здійснюється за схемою аналогічною до схеми емісії акцій. Окрім укладення договору з депозитарієм при випуску інвестиційних сертифікатів також обов’язково укладається договір з інвестиційним керуючим фондом.

Фізичним особам — власникам цінних паперів (ЦП) відкритих інвестиційних фондів потрібно сплачувати податок при їхній реалізації у розмірі 15% від різниці в ціні купівлі-продажу. При одержанні дивідендів на акції закритих фондів ставка податку складає 5%.

Основні причини придбання інвестиційних сертифікатів фондів

висококваліфіковане управління (фонди управляються професіоналами, які приймають рішення лише базуючись на детальному, розширеному аналізі, тож Вам не доведеться не спати ночами, проводячи власні дослідження та спостерігаючи за кожним рухом торгів, достатньо просто зателефонувати своєму інвестиційному консультанту та отримати чітку консультацію по стану Вашого портфелю і ситуації на фондових ринках);

диверсифікація (спосіб захисту Ваших коштів від негативних ринкових настроїв, адже Ваша інвестиція розподілена в цінні папери різних підприємств та різних секторів);

потенціал для зростання (історично доведено, що довгострокова інвестиція завжди приносить більший дохід, ніж вкладення на 6 місяців або ж депозити);

ліквідність (сьогодні Ви можете купити або продати акції фонду за мінімальних витрат часу, заявка на викуп приймається по телефонному дзвінку).

Накопичення відсотків відбувається шляхом:

збільшення вартості – якщо акції, що складають портфель Вашого фонду зростають в ціні, то відповідно і ціна сертифікату фонду теж зростає. Результати торгів по акціям публікуються в кінці робочого дня;

розподіл прибутків – відбувається, коли інвестиційні менеджери продають цінні папери за вигідною ціною;

дивіденди – нараховуються щоквартально, щорічно і. т. д.

Основні витрати від інвестування в фонди є:

при купівлі або продажу інвестиційних сертифікатів інвестор повинен сплатити комісію агента (брокера), зазвичай вона становить 1-2%;

інвестиційна компанія також передбачає зняття комісії за управління портфелем цінних паперів (1-3.5%). Зазвичай – це відсоток від активів під управлінням, який знімається в кінці кожного місяця з вартості чистих активів;

витрати на відкриття рахунку в цінних паперах (якщо сертифікати в бездокументарній формі) або ж витрати на послуги реєстратора (якщо цінні папери в документарній формі);

при здійсненні продажу інвестиційних сертифікатів компанії з управління активами інвестор повинен сплатити податок на прибуток фізичних (15%) або юридичних осіб (25%).

 

 

 

 

4. СУТНІСТЬ ДИВІДЕНДІВ І ДИВІДЕНДНОЇ ПОЛІТИКИ. ВИДИ ДИВІДЕНДНИХ ВИПЛАТ

Дивіденд частина чистого прибутку акціонерного товариства, що виплачується акціонеру з розрахунку на одну належну йому акцію певного типу та/або класу.

Дивіденд – частка прибутку акціонерного товариства, який щорічно розподіляється серед акціонерів після сплати податків, відрахувань на розширення виробництва, поповнення резервів.

З позицій акціонерного товариства дивіденд – це витрати товариства, необхідні для обслуговування акціонерного капіталу, що виступають у формі чистого прибутку і виплачуються акціонерам пропорційно кількості акцій, що знаходяться в обігу.

   З позицій акціонера дивіденд виступає як плата за користування товариством його грошима, вкладеними у Статутний капітал товариства.

З позиції фінансового аналітика дивіденд є технічним показником, що дозволяє визначити інвестиційну привабливість емітента, оцінити пропорції розподілу прибутку товариства, вартість простого і привілейованого капіталу і т.п.

Дивіденд у кінцевому рахунку є доходом, в якому відбиваються результати управління підприємством і його політика розподілу. Дивіденди важливі тому, що вони сигналізують акціонерам та інвесторам про здатність суб’єкта господарювання отримувати прибуток. Дивіденди є основою визначення ціни акцій і важливим компонентом визначення ефективності вкладень у цінні папери.

Дивіденди досить часто оголошуються у вигляді абсолютних значень, оскільки відсотки іноді можуть не показувати імовірних значень розміру доходів акціонерів.

Виплата дивідендів здійснюється з чистого прибутку звітного року та/або нерозподіленого прибутку в обсязі, встановленому рішенням загальних зборів акціонерного товариства, у строк не пізніше шести місяців після закінчення звітного року. Слід зазначити, що у випадку прийняття загальними зборами рішення про реінвестування отриманого товариством у звітному періоді прибутку, дивіденди за простими акціями виплачуватись не будуть. У разі відсутності або недостатності чистого прибутку звітного року та нерозподіленого прибутку минулих років виплата дивідендів за привілейованими акціями здійснюється за рахунок резервного капіталу товариства. Дивіденд може виплачуватись щоквартально, раз у півріччя або щорічно.

Процедура виплати дивідендів проходить кілька етапів, що базуються на таких датах:

1) дата оголошення дивідендів – це день, коли Рада директорів чи Загальні збори акціонерів приймають рішення про виплату дивідендів, їх розмір, дати перепису і виплати. Оголошення про дивіденди може публікуватись в ЗМІ або здійснюватись шляхом поштових повідомлень чи на попередніх зборах акціонерів;

2) ексдивідендна дата: акціонери, які придбали акції до цієї дати, мають право на дивіденди за період, який минув; а акціонери, які придбали акції в цей день чи пізніше, — такого права не мають. Ексдивідендна дата, як правило, призначається за 2-4 дні до моменту дивідендного перепису. Ця дата є вагомою з позиції динаміки цін на акції. На початку дня ціна акції падає приблизно на величину оголошеного до виплати дивіденду. Більш точні прогнозні показники величини зниження ціни акції розраховуються брокерами, які приймають рішення про вигідність купівлі акцій напередодні ексдивідендної дати, або купівлі за нижчою ціною на умовах втрати поточних дивідендів після її настання;

3) дата перепису – це день реєстрації акціонерів, що мають право на отримання оголошених дивідендів. Ця дата призначається, як правило, за 2-4 тижні до дня виплати дивідендів. Необхідність в такій реєстрації зумовлюється тим, що склад акціонерів постійно змінюється, тому що постійно відбувається обіг акцій на ринку;

4) дата виплати дивідендів – день, коли безпосередньо здійснюються грошові виплати дивідендів акціонерам, що мають право на їх отримання.

Джерела виплати дивідендів:

1) чистий прибуток звітного періоду;

2) нерозподілений прибуток минулих періодів;

3) спеціально сформовані фонди по виплаті дивідендів (Фонд виплати дивідендів по привілейованих акціях) при недостатності прибутку чи збитковості;

4) емісійний дохід, отриманий від коливання курсу акцій в сторону збільшення їхньої вартості.

Основні форми виплати дивідендів:

1. Грошова (розмір дивіденду на одну акцію у вартісному виразі; відсоток від ринкової ціни акції; відсоток від чистого прибутку; дивіденд оголошується без врахування податків з власників акцій).

2. Негрошова (акціями самого АТ – раніше випущеними або нового випуску, іншими цінними паперами АТ або цінними паперами інших емітентів, якими володіє АТ).

3. Змішана (комбінація різних форм виплати винагороди власникам – частково у грошових коштах, а частково – іншими не грошовими засобами).

Раді директорів і Загальним зборам забороняється оголошувати і виплачувати дивіденди в таких випадках:

• якщо в річному балансі АТ є збитки і дивіденди не виплачуватимуться до тих пір, поки збитки не будуть покриті або не буде зменшений статутний капітал;

• у випадку неплатоспроможності АТ, або якщо воно може стати таким після виплати дивідендів;

• у випадку розширення діяльності (коли випускаються нові акції акціонерам замість дивідендів).

Розмір дивіденду оголошується без врахування податку. Виплата здійснюється або самим акціонерним товариством через касу, або банківською установою – агентом, що виступає в цей момент агентом держави по збору податків і виплачує акціонерам дивіденд за мінусом відповідної суми податку. Крім цього, дивіденд може виплачуватись за допомогою чеку, платіжного доручення або шляхом поштового переказу. Дивіденд може також виплачуватись акціями і облігаціями, товарами, якщо це передбачено статутом АТ. Виплата дивідендів здійснюється не пізніше 30-ти днів від дати перепису.

Акціонер має право отримати дивіденд протягом терміну, що не перевищує терміну позовної давності (3 роки). Якщо в день виплати акціонером не отримано дивіденд, то він депонується на розрахунковий рахунок АТ. На невиплачені і неотримані дивіденди відсотки не нараховуються.

На розподіл прибутку підприємств, створених у формі акціонерних товариств, значною мірою впливає обрана дивідендна політика, яка представляє собою сукупність використовуваних товариством принципів і методів виплати дивідендів відповідно до його економічних цілей у певний період.

Метою дивідендної політики є оптимізація пропорцій розподілу чистого прибутку на поточне споживання у формі дивідендів і виробничий розвиток з метою максимізації ринкової вартості підприємства. Дивідендна політика означає прийняття рішень керівництвом підприємства виплачувати прибутки у вигляді дивідендів чи утримувати їх для реінвестування.

Дивідендну політику підприємство проводить згідно з його статутом та економічними завданнями певного періоду. Дана політика має суттєвий вплив на ціну акцій товариства. Основна модель ціни акцій показує, що якщо товариство дотримується політики виплати більшої дивідендної готівки, то дивіденд зростатиме, а ціна акції буде мати тенденцію до підвищення. З іншої сторони, якщо наявні грошові виплати дивідендів підвищуються, то потім будуть інвестуватись менші кошти, очікуваний майбутній рівень їх зростання знижуватиметься, а це пригнічуватиме ціну акції. Тому дивідендна політика встановлює цей баланс між поточними дивідендами і майбутнім зростанням, що максимізує ціну акцій.

Таким чином, оптимальна дивідендна політика як один з елементів управління фінансами являє собою поєднання двох протилежних мотивацій, тобто прагнення акціонерів одержати максимально високі дивіденди на акції, що забезпечить їх високу ціну на фінансовому ринку, та полегшити доступ підприємства до зовнішніх фінансових джерел і досягти мінімізації витрат при їх залученні. Отже, необхідно досягти оптимального співвідношення між розподіленим і нерозподіленим прибутком. Спрощено систему розподілу прибутку у звітному періоді можна представити наступним чином: частина прибутку виплачується у вигляді дивідендів, інша – реінвестується в активи підприємства. Тобто дивідендна політика певною мірою визначає розмір зовнішніх джерел фінансування.

Виходячи з усього наведеного, можна виділити такі основні завдання дивідендної політики:

1) забезпечення постійних дивідендів для зацікавлення акціонерів та інших суб’єктів, що функціонують на фінансовому ринку;

2) мінімізація витрат по залученню зовнішніх джерел фінансування шляхом реінвестування прибутку під визначені інвестиційні проекти;

3) підтримка іміджу товариства на ринку шляхом підтримання стабільного чи зростаючого курсу акцій та виплати дивідендів;

4) зниження податкового впливу через вірний вибір використання прибутку.

До основних факторів, що визначають дивідендну політику, належать:

1) фінансові обмеження:

• заборгованість за зобов’язаннями з фіксованими виплатами (зобов’язання по кредитах, облігаціях);

ліквідність товариства за зобов’язаннями перед акціонерами (достатність грошових фондів для сплати за їх рахунок дивідендів);

2) договірні обмеження (обмеження по дивідендній політиці, що включені до Статуту товариства);

3) податкова політика: порядок сплати податків з дивідендного доходу, податкові пільги по реінвестованих прибутках; співвідношення між податком на дивіденди та податком на приріст капіталу;

4) інвестиційні можливості товариства: можливості для здійснення капітальних вкладень у прибуткові проекти;

5) можливості та витрати, пов’язані із залученням джерел фінансування: можливості компанії залучити зовнішні джерела фінансування при недостатності внутрішніх джерел і вартість цих джерел;

6) рівень ставки прибутку на сплачений капітал: рівень дивідендів повинен бути достатнім для зберігання привабливості акцій компанії у порівнянні з альтернативними об’єктами інвестицій;

7) фактор ризику при оцінці різних форм виплати дивідендів (ризик по грошових виплатах дивідендів нижче ризику по виплатах акціями та нерозподілених прибутках).

 

 

5.ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ Й РОЗВИТКУ РИНКУ АКЦІЙ В УКРАЇНІ.

 

Історія українського ринку акцій

Історія українського ринку акцій веде свій відлік з 1992 р.. коли в країні було розпочато програму масової приватизації, подібно до тих. які паралельно проводилася в Чехії та Росії. На кожного громадянина України було видушено приватизаційний ваучер. який надавав його власнику право брати участь з приватизаційних аукціонах (безпосередньо або через приватизаційні фонди). Ваучерна приватизація не лише сприяла швидкому процесу роздержавлення власності, але й дала змогу українцям брати участь з процесі інвестування і. таким чином, отримати уявлення про поняття ризиків та доходності. Протягом 1992-1998 рр. в Україні було приватизовано понад 6.5 тис. великих підприємств (59% від загальної кількості, виставленої на продаж) і біля 45 тис. малих та середніх підприємств (92% від загального числа). Частка власності, приватизованої за ваучери, склала 62% у сегменті великих підприємств і 42% у сегменті малих та середніх підприємств. На другій стадії приватизації, в ході якої продаж здійснювався за грошові кошти (1999-2002 рр.), через аукціони і тендери стратегічними і фінансовими інвесторами було приватизовано понад 220 великих підприємств (34% віл загальної кількості, запропонованої до продажу) і 18 тис. малих і середніх компаній (98% від загальної кількості). Під час другої стадії приватизації було отримано 9 млрд. грн.. причому 77% цієї суми склали грошові кошти. тоді як у 1992-1998 рр. від приватизації було отримано лише 1,4 млрд. грн.. з них 9% — грошима.

У той же час держава зберегла контроль у мінімум половині стратегічних підприємств країни (в таких галузях, як зв’язок, нафта і газ, енергетика і машинобудування) і блокуючі пакети акцій (мінімум 25%) багатьох інших підприємств (зокрема, в хімічній і металургійній галузях). Часткова приватизація них підприємств плюс акції повністю приватизованих компаній і створили фундамент для появи вторинного ринку акцій в Україні. Першим місцем організованої торгівлі акціями в Україні стала заснована в 1991 р. Українська фондова біржа. Поступово в країні з’явилися брокерські компанії, реєстратори, інші учасники ринку акцій, а також було сформовано позабіржовий ринок.

На додачу до Української фондової біржі та нерегульованої торгівлі цінними паперами, кола укладання угод та розрахунки здійснюються з приватному порядку, у грудні 1995 р. низка українських брокерських компаній створили позабіржову фондову торговельну систему ПФТС. ПФТС є «електронною біржею» цінних паперів України, що працює в режимі реального часу і є аналогом російської торговельної системи РТС. Останню, в свою чергу, було створено за моделлю система American Portal. До першого лістингу ПФТС ввійшла 64 компанії, а першу угоду в системі було зафіксовано 5 липня 1997 р. Перший приватизаційний аукціон в ПФТС було проведено в 1997 р., а перше первинне розміщення акцій (виробником соків Вінніфрут) — у травні 2000 р. У 2001 р. кількість членів асоціації ПФТС збільшилася до 197 учасників.

Акції, що входять в лістинг ПФТС, розподіляються на три рівні залежно від ліквідності. У 2002 р. до першого рівня лістингу входили вісім найліквідніших акцій на ринку, до другого — 140, до третього — 127. Компанії першого рівня мали найбільшу сукупну капіталізацію, яка минулого року склала 14% загальної капіталізації ринку.

Компанії, акції яких визначаються найкращою ліквідністю і активно торгуються, називають «блакитними фішками». В Україні до групи «блакитних фішок» входять теплові енергогенеруючі компанії (Центренерго, Дніпроенерго, Донбасенерго і Західенерго), вертикально інтегрована енергокомпанія Київенерго, нафтогазова компанія Укрнафта. виробник хімічної продукції Стирол, телекомунікаційна компанія Укртелеком і виробник труб Нижньодніпровський трубопрокатний завод. Укртелеком і Укрнафта мають найбільшу ринкову капіталізацію — 1236 млн. дол. США і 258 млн. дол. США відповідно станом на жовтень 2003 р. Динаміка «блакитних фішок» мас важливе значення не лише тону, що ці акції найбільш активно торгуються, але й тому, що вони с головним компонентом фондових індексів, які. в свою чергу, є основним індикатором стану ринку акцій.

На ринку акцій України домінують інституційні інвестори. У 2002 р. акціями в країні торгували понад 50 компаній, більшість з яких склали місцеві брокерські контори, а також фінансові та інвестиційні компанії. Українські комерційні банки, зарубіжні інвестиційні фонди та інші компанії відзначаються меншою активністю на місцевому ринку акцій. На відміну від розвинених ринків, приватні інвестори на українському ринку акцій практично відсутні. Як місцеві, так і зарубіжні інвестори проводять торгівлю в організованій торговельній системі, користуючись послугами ліцензованого брокера.

На ринок акцій також можуть виходити стратегічні інвестори в разі можливості акумулювати значний пакет акцій, зібравши папери в вільному обігу. Після купівлі бажаного пакету (як правило, блокуючі 25% або контрольні 50%) такі інвестори ринок полишають. В Україні стратегічні інвестори головним чином скуповували акції енергокомпаній.

Діюча в Україна система розрахунків і виконання угод регулюється нормативними документами ДКЦПФР і має трирівневу структуру. На найнижчому рівні знаходяться реєстратори. Кожен емітент повинен зареєструвати емітовані акції у реєстратора, який починає вести реєстр акціонерів вказаного емітента. Зберігачі, у яких знаходяться акції інвесторів і які часто діють від їх імені, репрезентують другий рівень. Зберігачі повинні бути зареєстровані реєстраторами як номінальні власники акцій. На вершині знаходиться центральний депозитарій. Міжрегіональний фондовий союз (МФС). який виступає реєстратором зберігачів.

Після того, як інвестор купує акції компанії, він стає її акціонером і має бути зареєстрований реєстратором цього підприємства. Якщо покупець і продавець акти представлені одним і тим же зберігачем, який зареєстрований як номінальний акціонер, перехід власності відбувається лише на рівні зберігача. В іншому випадку, зберігач (чи зберігачі) має повідомити про трансакцію депозитарій (МФС) і реєстратора, який вносить заповідні зміни в реєстр. Іноземні інвестори також можуть тримати свої акції в місцевих брокерських конторах, які в цьому випадку виконують роль зберігача.

В Україні торгівля цінними паперами не обкладається ПДВ. Основними податками, які мають бути сплачені з торговельних операцій, с податки на приріст капіталу і дивідендний дохід. Ставки цих податків зараз дорівнюють 30%, однак будуть знижені до 25% з наступного року (у відповідності з законом «Про оподаткування прибутку підприємств», № 349-IV від 24 грудня 2002 p.. ст. 1.9, 7.6, 7.8,10.1,13.1).

 

 

 

6. ПРИЧИНИ ПОЯВИ ТА РОЗВИТКУ РИНКУ ПОХІДНИХ ЦІННИХ ПАПЕРІВ. ВИДИ ДЕРИВАТИВІВ: ФОРВАРДИ, Ф’ЮЧЕРСИ, ОПЦІОНИ, СВОПИ.

 

Похідні фінансові інструменти, або деривативи, — це інструмен­ти, механізм випуску й обігу яких пов’язаний з купівлею-продажем певних фінансових чи матеріальних активів. Ціни на похідні фінан­сові інструменти встановлюються залежно від цін активів, які покла­дено в їх основу і називаються базовими активами. Базовими акти­вами можуть бути цінні папери, процентні ставки, фондові індекси, товарні ресурси, дорогоцінні метали, іноземна валюта тощо.

Основу класу похідних фінансових інструментів становлять ф’ючерсні, форвардні, опціонні угоди та свопи.

Ф’ючерсні, форвардні та опціонні угоди пов’язані з купівлею-продажем певного активу у визначений момент у майбутньому за наперед обу­мовленою ціною. Ця ціна має назву форвардної ціни.

Основною причиною появи та розвитку ринку строкових угод було бажання виробників та покупців продукції зменшити вплив неба­жаних цінових змін на результати проведення майбутніх операцій з купівлі-продажу цієї продукції на ринку. Ринок строкових угод став одним із механізмів страхування від ризиків цінових змін на реаль­ному ринку.

Використання строкових угод дає змогу учасникам ринку змен­шити ступінь ризику майбутніх операцій з купівлі-продажу активів на ринку, зменшуючи водночас і можливі прибутки чи збитки від та­ких операцій. При цьому продавець певного виду продукції страхуєть­ся за допомогою строкового контракту від можливого падіння ціни на дану продукцію в момент, коли йому потрібно буде її продати, а покупець продукції — від можливого зростання цін на момент купівлі даної продукції на ринку.

Таке страхування від можливої несприятливої зміни цін на цей актив на реальному ринку за допомогою проведення операцій на ринку строкових угод називають хеджуеанням. Причому стратегії хеджування за допомогою різних строкових угод різні.

Розрізняють довге та коротке хеджування. Якщо учасник ринку придбав з метою страхування від небажаної зміни цін на ринку стро­ковий контракт на купівлю певного активу, то вважають, що він здійснює хеджування купівлею, або довге хеджування. Якщо учас­ник ринку придбав контракт на продаж певного активу, то кажуть, що він здійснює хеджування продажем, або коротке хеджування.

Коротке хеджування використовують власники активу для страху­вання від можливого падіння цін на цей актив, якщо такий актив потрібно через деякий час продати на ринку. Довге хеджування ви­користовують майбутні покупці для страхування від небажаного зро­стання цін на той актив, який буде згодом придбаний ними на ринку.

 

Форвардні контракти та їх особливості.

Форвардна угода — це угода між двома сторонами про майбут­ню поставку предмета контракту за наперед обумовленою ціною, яка укладається поза біржею й обов’язкова до виконання для обох сторін угоди. Форвардні угоди укладаються на купівлю або на продаж ви­значеної кількості певного фінансового чи матеріального активу.

Предметом контракту (базовим активом) можуть виступати акції, облігації, валюта, товари та ін.

Форварди укладаються, як правило, з метою реальної поставки (купівлі чи продажу) відповідного активу для страхування від мож­ливих несприятливих цінових змін на даний актив. Механізм стра­хування форвардними контрактами суттєво відрізняється від меха­нізму страхування ф’ючерсами. Проілюструємо ці відмінності на прикладах.

Приклад 1. Припустимо, що інвестор хоче придбати через один місяць актив X. Очікуючи зростання цін на актив, інвестор укладає форвардний контракт на купівлю активу X через 1 міс. за наперед обумовленою ціною. Якщо через 1 міс, тобто на дату поставки акти­ву, ринкова ціна активу буде вище за зазначену в контракті, інвестор, купуючи актив X за форвардним контрактом, отримає вигоду. Якщо на дату поставки активу його ринкова ціна буде меншою від ціни поставки інвестора одержить втрати.

Тобто, маючи через місяць сприятливу для купівлі активу X рин­кову кон’юнктуру, інвестор змушений виконати умови контракту і придбати актив X за ціною, вищою від ринкової. Отже, страхування з допомогою форвардного контракту полягає в перенесенні операції з реального ринку на ринок строкових угод. Причому для рядового учасника ринку, який є продавцем чи покуп­цем певних фінансових чи матеріальних активів, ринок форвардних угод дає змогу спланувати свої майбутні грошові надходження чи витрати і знати їх точну величину незважаючи на зміни в ринковій кон’юнктурі.

Основні особливості форвардного контракту:

1. укладається і знаходиться в обігу виключно на позабіржовому ринку;

2. є нестандартизованим, тобто такий контракт може укладатися на потрібну хеджеру кількість та вид базового активу;

3. найчастіше є негарантованим, оскільки під час підписання контракту жодні попередні платежі не здійснюються;

4. є “твердим”, тобто обов’язковим для виконання і укладається переважно з метою реальної купівлі-продажу певного активу для страхування від можливих несприятливих цінових змін (контракт закінчується реальною поставкою базового активу);

5. низька ліквідність контракту пов’язана з тим, що форварди практично не перепродаються, тобто не надходять на вторинний ринок цінних паперів;

6. термін контракту, як правило, не перевищує 1 року. Найбільш поширеними є угоди на 1 тиждень, 1, 2, 3, 6, 9 та 12 місяців. При цьому найчастіше зустрічається термін 180 днів. Максимальний термін угоди може становити 5 років;

7. форвардний курс (ціна угоди) визначає очікувану вартість базового активу через певний період часу і є ціною, за якою цей актив продається або купується за умови його постачання на певну дату в майбутньому.  Цей курс розраховуєть­ся як сума поточного курсу (спот-курсу) і деякої маржі (премії або дисконту, залежно від ставок на певний період та від бажаної дохідності форвардної угоди). Якщо форвардний курс валюти вищий, ніж поточний (спот) курс, то для його визначення до спот-курсу додається форвардна премія. І навпаки, якщо форвардний курс нижчий, ніж поточний, то від останнього віднімається форвардний дисконт.

Основними перевагами форвардних контрактів є:

індивідуальний характер укладення контракту, що дозволяє досить точно хеджувати ризик визначенням суми угоди і термінів;

• відсутність комісійних за такими угодами;

• можливість для продавців активу диктувати ціну на нього та умови угоди.

Основним недоліком форвардних контрактів є низька ліквідність контракту, що не дає можливості перепродати його у будь-який момент часу.

 

Ф’ючерсні контракти, їх значення, види.

Ф’ючерс — це біржовий дериватив, який засвідчує зобов’язання на біржовому ринку купити чи продати базовий актив за стандарти­зованими вимогами щодо характеристик базового активу, термінів і умов виконання за ціною, зафіксованою на момент укладення угоди.

Основні особливості ф’ючерсного контракту:

1. укладається лише на біржах, другою стороною угоди завжди є розрахункова палата біржі;

2. є стандартизованим для кожного активу та для кожної конкретної біржі, тобто такий контракт можна укласти лише на чітко визначений вид та кількість базового активу;

3. є гарантованим, оскільки щоб стати учасником угоди необхідно внести гарантований внесок на рахунок розрахункової палати біржі, з якого остання буде оплачувати всі програші учасника та зараховувати усі виграші. Розрахункова палата виплачує стороні, яка виграла, і, відповідно, отримує від сторони, яка програла, різницю між вартістю контракту в день його укладення і вартістю контракту на момент його виконання;

4. за звичай, використовується з метою отримання прибутку від коливань цін на базовий актив, рідше з метою хеджування цінових ризиків (контракт закінчується укладенням зворотної угоди, а не реальною поставкою базового активу);

5. висока ліквідність контракту пов’язана з тим, що власник має право продати його протягом встановленого терміну дії;

6. термін контракту, як правило, не перевищує 1 року зі стандартизованими датами укладення і завершення ф’ючерсів – у березні, червні, вересні, грудні;

7. купівля ф’ючерсу (відкриття довгої позиції) – це зобов’язання учасника отримати від біржі актив і сплатити за нього останній відповідну, завчасно встановлену ціну. Продаж ф’ючерсу (відкриття короткої позиції) – це зобов’язання учасника поставити на біржу актив за наперед встановленою ціною та отримати за нього грошові кошти.

Мінімальні зміни в ціні ф’ючерса, тобто крок ціни, називається тіком (tick). Він має стандартну вартість у грошовому виразі для кожного типу ф’ючерсних контрактів. Знаючи на скільки тіків змінилася ціна ф’ючерса протягом операційного дня та знаючи вартість одного тіка, можна підрахувати прибуток або збиток спекулянта. Так, дохід від ф’ючерсів розраховується за формулою:

Дохід = Кількість тиків × Ціна тику × Кількість контрактів

Ф’ючерсні угоди укладаються лише на біржах. Сторонами висту­пають не продавець і покупець контракту, а продавець (покупець) і біржа або її розрахункова (клірингова) палата. Вона виплачує сто­роні, яка виграла і відповідно отримує від сторони, яка програла, різ­ницю між вартістю контракту в день його укладення і вартістю конт­ракту на момент його виконання. Тобто ф’ючерсна угода є закон­ною угодою між покупцем (продавцем) і біржою або її кліринговою палатою, в якій покупець (продавець) погоджується прийняти (здій­снити) поставку певного активу за обумовленою ціною в кінці ви­значеного періоду часу. Дату виконання умов угоди називають да­тою поставки.

Якщо учасник ринку уклав угоду на поставку певного активу, то кажуть, що він відкрив коротку позицію, або продав контракт. Якщо учасник ринку уклав угоду, у якій зобов’язався прийняти поставку певного активу, то вважають, що він відкрив довгу позицію, або купив контракт.

Закриття (ліквідація) позиції полягає у виконанні умов угоди чи передачі зобов’язань за нею іншій особі через укладення зворотної (офсетної) угоди. Під зворотною розуміють угоду, протилежну за зміс­том даній угоді. Наприклад, якщо є угода на продаж 100 акцій корпо­рації А з датою поставки через 3 міс, то зворотною буде угода на купівлю 100 акцій корпорації А з датою поставки через три місяці.

Отже, ліквідувати позицію можна в будь-який момент до дати поставки, придбавши угоду протилежного змісту (уклавши офсетну угоду). При цьому прибутком чи збитком учасника ф’ючерсного ринку буде різниця в цінах на ф’ючерсний контракт у момент від­криття та закриття позиції. Якщо протягом періоду ціни на ф’ючерсному ринку зросли, то той, хто відкрив, а потім ліквідував довгу позицію (купив, а потім продав контракт), отримає прибуток, хто відкрив — закрив коротку позицію, зазнає збитків. Варто підкреслити, що близько 98% контрактів ліквідуються саме через укладення офсетних угод, а не реальної поставки активів. У разі якщо позиція не була ліквідована до дати поставки, ф’ючерсна угода буде викона­на одним з двох способів: з поставкою або без поставки базового ак­тиву. В контракті з поставкою базового активу продавець у день ви­конання контракту здійснить поставку стандартної кількості базо­вого активу за розрахунковою ціною (ціною закриття останньої тор­гової сесії), а покупець оплатить та прийме відповідний базовий ак­тив. У контракті без поставки базового активу (розрахунковий ф’ю­черс) одна сторона у день виконання контракту виплатить другій стороні грошову суму, що дорівнює різниці в цінах контракту на дату укладення угоди та дату виконання її умов (на дату відкриття та закриття позиції).

Початкова маржа є внеском клієнта в забезпечення виконання умов контракту, тобто певною гарантією того, що клієнт має намір викону­вати свої обов’язки.

Як початкова маржа можуть бути прийняті не тільки грошові кошти, а й деякі види державних цінних паперів. Початкова маржа, як правило, становить 1—6% від загального обсягу контракту.

Наприкінці кожного біржового дня біржею визначаються ціни ф’ю­черсних контрактів, які потім використовуються для внесення змін у рахунки клієнтів. Клірин­гова палата знімає кошти з рахунків тих, хто зазнав збитків, І нара­ховує відповідні суми тим, хто отримав прибутки. Кошти зі збитко­вих рахунків переказуються на прибуткові протягом ночі.

Якщо протягом дня ціна деякого ф’ючерсного контракту змен­шиться на ЗО гр. од., то продавцю цього контракту нарахують кошти у розмірі ЗО гр. од., а з рахунку покупця цього контракту знімуть 30 гр. од.

Поточний прибуток або збиток за відкритою позицією, який ви­ражається в платежах клієнта або від клієнта, називають варіацій­ною маржею.

Варіаційна маржа — це грошові кошти, що підлягають нарахуван­ню або списанню за кліринговим рахунком клієнта в разі відхилення ціни укладення угоди від котирувальної. Тобто це прибуток або зби­ток, за яким виконуються взаєморозрахунки між учасниками ринку.

Більшість ф’ючерсних контрактів мають дозволену верхню та нижню межі коливання ціни кожного дня. Це так звані граничні значення котирувальної ціни — максимальне та мінімальне значен­ня, в межах якого може змінюватися ціна контракту протягом торго­вої сесії. В разі, коли ціна переходить допустимі межі, говорять про закриту верхню чи нижню межу. Закрита нижня межа не дає мож­ливості покупцям вільно увійти або залишити ринок, а закрита верхня межа так само впливає на продавців. Тобто торги продов­жуються, але у напрямі зменшення цінових коливань. Якщо за­крита цінова межа діє протягом кількох днів, біржа розширює цю межу.

Цінові межі встановлюються для стабілізації ринку та утриман­ня його під контролем. Встановлення межі — своєрідна затримка ча­су для того, щоб ринок зміг пристосуватися до подій, які спричиня­ють коливання цінової межі.

Основними перевагами ф’ючерсних контрактів є:

• висока ліквідність (можливість обігу на вторинному ринку цінних паперів);

• їх гарантованість розрахунковою палатою біржі;

• встановлення біржею мінімальних комісійних за такими угодами.

Основним недоліком ф’ючерсних контрактів є чітка стандартизованість контракту, що не дає змоги учасникові укласти угоду на будь-який, необхідний йому вид та кількість базового активу.

Основні відмінності між ф’ючерсними та форвардними контрак­тами такі:

1. Ф’ючерси є біржовими угодами. Насамперед це означає, що вони є високоліквідними фінансовими інструментами. Ф’ючерсні контракти стандартизовані щодо кількості, якості базового активу, дати поставки.

Форварди — позабіржові угоди, тому їх ліквідність значно ниж­ча. Вторинний ринок форвардних угод дуже обмежений. Базовим активом може бути вибраний будь-який актив. Обсяг базового акти­ву та дата поставки обумовлюються самими учасниками угоди.

2. Менше ніж 2% ф’ючерсних угод закінчуються поставкою, фор­варди, навпаки, орієнтовані на реальну поставку активу.

3. У результаті щоденного котирування ф’ючерсних контрактів на біржі існують тимчасові грошові потоки, пов’язані з нарахуван­ням або зняттям коштів із рахунків учасників ринку. У форвардах подібний режим може встановлюватись за домовленістю партнерів, але частіше режим поточних розрахунків не встановлюється, а отже, не виникають тимчасові грошові потоки, як на ф’ючерсному ринку.

4. У торгівлі ф’ючерсними контрактами значну роль відіграють клірингові палати. Бони виступають для кожного учасника угоди як протилежна сторона угоди, а також є гарантами виконання умов угоди.

5. Учасники форвардного ринку підпадають під кредитний ризик, оскільки кожна із сторін може не виконати угоду, хоча, як правило, і передбачено штрафні санкції за невиконання умов угоди. На ф’ю­черсному ринку функціонують клірингові палати, які гарантують виконання ф’ючерсних угод.

6. Форвардні угоди укладаються за домовленістю сторін на будь-яку кількість будь-якого базового активу. Тому, якщо проводиться хе­джування форвардними контрактами, є можливість укласти фор­вардну угоду на потрібну кількість базового активу і на необхідний хеджеру період. Якщо проводиться хеджування на ф’ючерсному рин­ку, можуть не збігатися з потрібними обсяг базового активу, безпо­середньо сам базовий актив чи дата поставки.

 

Опціони та їх особливості.

Опціон — один із видів строкових угод, які можуть укладатися як на біржовому, так і на позабіржовому ринках. Залежно від прав, що надаються власнику (покупцю) опціону, останні поділяють на опціони put — «на продаж» та call — «на купівлю».

Опціон PUT (на продаж) дає власнику (покупцю) опціону право на продаж через визначений час за наперед обумовленою ціною пев­ного виду фінансового чи іншого активу. Продавець опціону PUT зобов’язаний купити такий актив у покупця опціону.

Опціон САLL (на купівлю) дає власнику право на купівлю через визначений час за наперед обумовленою ціною певного активу, який йому зобов’язаний продати продавець опціону.

Визначені у такий спосіб опціони мають назву «європейських», тобто таких, що можуть бути виконані тільки у визначений час у майбутньому. Існують також опціони американського типу, або «аме­риканські», які можуть бути виконані протягом усього періоду часу до дати закінчення терміну опціонного контракту.

Опціон на відміну від ф’ючерсної чи форвардної угоди є угодою «несиметричною». В той час коли ф’ючерсні та форвардні угоди є обов’язковими для виконання обома учасниками угоди, опціон дає власнику право виконати чи не виконати угоду, а для продав­ця є обов’язковим для виконання. Опціон виконується, коли си­туація на ринку сприятлива для покупця опціону і несприятлива для продавця. Продавець опціону приймає на себе ризики, пов’я­зані з несприятливими ціновими змінами на ринку і за це отри­мує від покупця винагороду — премію, яку називають ціною опціо­ну. Ціну активу, зафіксовану в опціонному контракті, за якою буде продано цей актив, називають страйковою ціною або ціною вико­нання.

Традиційно базовими активами опціонних контрактів виступають фінансові або інші активи: акції, облігації, товари, індекси, валюта, ф’ючерсні контракти тощо. При цьому, якщо купівля чи продаж опціону здійснюється за відсутності позиції за відповідним активом, вважають, що відкрита «гола позиція». І, відповідно, якщо здійсню­ється купівля чи продаж опціону за наявності позиції по відповід­ному активу, вважають, що відкрита «покрита позиція».

 

1. Синтетичні опціони “кеп”, “флор” та “колар”.

Угоди “кеп”, “флор” та “колар” — це синтетичні опціони, які да­ють змогу знизити ризики при фінансуванні та інвестуванні під пла­ваючу процентну ставку.

Угода “кеп” – це серія європейських опціонів ПУТ, які дають їх власнику право на отримання кредиту з попередньо вста­новленим максимальним рівнем процентної ставки “кеп”. Чим ближче поточні процентні ставки до ставки “кеп”, тим більшою буде премія, яка сплачується позичальником продавцю. Угода “кеп” захищає позичальника, який залучає кошти під плаваючу процентну ставку, від підвищення процентних ставок на ринку.

Якщо, наприклад, ставка “кеп” встановлена на рівні 15%, це озна­чає, що при падінні процентних ставок на ринку нижче як 15% пози­чальник — власник опціону “кеп” сплачує ринкову процентну ставку по кредиту. У разі підвищення процентних ставок на ринку більш, ніж на 15% продавець опціону сплачує на користь позичальника різни­цю між більш високою ринковою процентною ставкою та ставкою “кеп”.

Учасники угоди “кеп” не обов’язково повинні бути пов’язані спіль­ною кредитною угодою. Укласти угоду “кеп” позичальник може з одним учасником ринку, а отримати кредит у іншого учасника рин­ку. Покупцями опціонів “кеп” на ринку є як інвестори, так і фінан­сові посередники, зате продавцями в більшості випадків виступають фінансові посередники. Укладаючи строкові угоди різної, в тому числі протилежної, спрямованості, фінансові посередники не зазнають знач­них втрат при падінні чи підвищенні процентних ставок на ринку. Зате, маючи великі обсяги угод, вони мають і великі обсяги комісій­них, премій та інших посередницьких винагород.

Згідно з угодою “кеп” на визначені дати в майбутньому, якщо поточна ринкова ставка перевищує встановлену ставку “кеп”, прода­вець опціону сплачує покупцеві різницю між ринковою ставкою та ставкою “кеп”. Дати, коли здійснюються платежі, називають довід­ковими датами. За ринкову ставку на міжнародному фінансовому ринку, як правило, приймають відповідну ставку LIBOR (London Interbank Offered Rate), яка є ставкою міжбанківського лондонського ринку із надання коштів у євровалюті. Наприклад, поточні 3, 6, 12-місячні ставки LIBOR означають поточні ставки в річних із надання кредитів відповідно на 3, 6, 12 місяців.

Сума платежу Сп за період між двома черговими довідковими датами становитиме:

,

де Спот – поточна ринкова ставка;

Скеп – ставка “кеп”;

Днаст – наступна довідкова дата;

Дчерг – чергова довідкова дата;

К – розрахункова сума кредиту.

Угода “флор” є серією європейських опціонів КОЛ, які дають право їх власнику інвестувати грошові кошти під плаваючу ставку, не нижчу від визначеної в угоді мінімальної ставки “флор”. Встановлення мінімальної ставки інвестування захищає власника “флор” від падіння ставок на ринку. При падінні ринкових ставок нижче від ставки “флор” дохідність інвестицій зберігається на рівні, визна­ченому цією ставкою.

Згідно з цією угодою на визначені дати в майбутньому, якщо ринкова ставка нижча за встановлену мінімальну ставку “флор”, продавець опціону сплачує покупцеві різницю між ставкою “флор” і ринковою ставкою.

Сума платежу Сп за період між двома черговими довідковими датами становитиме:

,

де Сфлор – ставка “флор”.

Отже, інвестувавши кошти та придбавши опціон “флор”, інвестор має змогу отримати дохід від інвестицій на рівні ринкової ставки, а у разі падіння ставок на ринку – на рівні мінімальної ставки “флор”, зафіксованої в угоді.

Угода “колар”, як і “кеп”, застосовується для захисту позичаль­ника в умовах плаваючих ставок, проте має меншу вартість. Стратегія “колар” полягає в одночасному продажу контракту “флор” та купівлі контракту “кеп”. При цьому ставка “кеп” вста­новлюється на рівні, вищому від поточних ринкових ставок, а ставка “флор” – на нижчому. Вартість угоди “колар” для позичальника визначається різницею між премією, сплаченою при купівлі “кеп”, та премією, отриманою при продажу “флор”.

“Колар” захищає позичальника від підвищен­ня ставок вище, ніж встановлена ставка “кеп”. Водночас власник “колар” зазнає збитків при падінні ринкових ставок нижче ставки, встановленої в угоді “флор”. При цьому власник “колар” сплачує покупцю “флор” різницю між більш низькою ринковою ставкою та ставкою “флор”, зафіксованою в контракті.

 

Опціони на індекси. Для подібних опціонів використовуються відомі фондові індекси, які характеризують певний портфель цін­них паперів. Такі опціони використовують для страхування диверсифікованого портфеля цінних паперів від ризику зміни (падіння чи зростання) його ринкової вартості.

Виконання опціонів на індекси передбачає взаєморозрахунок гро­шовими коштами. Це означає, що при виконанні опціону продавець не поставляє актив, як у інших опціонах, а сплачує певну суму грошо­вих коштів власнику опціону. Сума, що сплачується власнику опціо­ну в разі його виконання, дорівнює певному числу, помноженому на різницю значень фондових індексів. Ціна індексу, або страйкова ціна, дорівнює значенню індексу, помноженому на 100. Власнику опціону PUT сплачується різниця між страйковим індексом і значенням індексу на дату виконання опціону, помножена на 100. Власнику опціону САLL сплачується різниця між значенням індексу на дату виконання опціону та страйковим індексом, помно­жена на 100.

Опціони на ф’ючерсні контракти. Такі опціони є переважно опціонами американського типу. Базовими активами в них виступають ф’ючерси на валюту, облігації, золото, нафту тощо. Страйковою ціною є ціна ф’ючерсного контракту, зафіксована при продажу опціону.

Опціон САLL на ф’ючерс дає право його власнику в будь-який мо­мент до дати закінчення терміну опціону відкрити довгу позицію за цим ф’ючерсним контрактом, отримавши при цьому від продавця опціону суму, що дорівнює різниці між поточною ф’ючерсною та страй­ковою ціною. Продавець опціону зобов’язаний не тільки сплатити різни­цю, а й зайняти коротку позицію по тому самому ф’ючерсному контракту.

Опціон РUТ дає власнику право на відкриття короткої позиції за ф’ючерсним контрактом та отримання від продавця суми, що дорів­нює різниці між страйковою та поточною ф’ючерсною ціною.

 

Контракти своп та їх особливості.

Своп – це угода між двома або більше сторонами про обмін ряду грошових потоків за визначений період часу в майбутньому.

Своп-контракт (від англ. swap – обмін) – це угода між контрагентами про обмін (один або кілька) певної кількості базо­вих інструментів на визначених умовах у майбутньому. Як і більшість інших фінансових деривативів, своп-контракти частіше за все укладаються в розрахунку на умовну суму, що передбачає лише обмін різницями в цінах базових інструментів, а не самими інструментами. Як правило, за умовами угоди проводиться серія зустрічних платежів протягом періоду дії або один обмін у момент відкриття контракту з умовою проведення зворотної операції на час закінчення свопу. Умовні суми, які обмінюються в свопі, мо­жуть бути однаковими або змінюватися.

Основною особливістю свопів є взаємовигідність, коли за­вдяки проведенню операцій обміну обидві сторони досягають тієї мети, яку вони перед собою поставили. Угоди своп укладаються тоді, коли потенційні учасники мають намір скористатися такими можливостями іншої сторони, яких самі вони не мають. Отже, від своп-контракту переваги отримують обидва учасники, жодний з них не програє і не виграє, завдяки чому вдається знизити вартість операції своп. Своп-контракти є порівняно недорогими інструментами хеджування ризиків і за здійснення операції зацікав­лена сторона сплачує комісійну винагороду в розмірі близько 1% від суми угоди.

У порівнянні з іншими деривативами свопи мають ряд пе­реваг:

обидві сторони контракту отримують можливість досягти поставленої мети: хеджування ризику або зниження вит­рат із залучення коштів;

вартість свопів значно нижча за вартість інших інстру­ментів хеджування, наприклад опціонів, крім того в разі взаємної домовленості комісійні за угодами своп можуть взагалі не стягуватися;

• угоди укладаються на будь-який період і базовий інструмент, вони є позабіржовими;

ринок свопів добре розвинутий, і тому процедура укладан­ня своп-контрактів легко реалізується, умови обговорю­ються, як правило, по телефону;

можливість достроково вийти з операції своп кількома способами. Для цього укладаються зворотні свопи, коли новий контракт компенсує дію вже існуючого. Крім того, під час підписання угоди можна обумовити випадки при­пинення її дії, які дозволяють кожній зі сторін за певну платню розірвати контракт;

• зниження ризику за даним видом операцій. У випадку невиконан­ня зобов’язань однією зі сторін втрати іншої сторони обмежу­ються контрактними відсотковими платежами або різницями валютних курсів, а не поверненням основної суми боргу.

Проте своп-контракти мають деякі недоліки і серед них існування кредитного ризику, хоча й невеликого. Якщо угода ук­ладається за умови реального обміну сумами, ризик значно збільшується. Оскільки свопи — це довгострокові похідні фінан­сові інструменти, то рівень ризику протягом дії контракту безпе­рервно змінюється і потребує постійного контролю. З метою зни­ження кредитного ризику використовуються гарантії третьої сто­рони, резервні акредитиви, заставу або інші види забезпечення. З цією самою метою угоди своп можуть укладатися за допомогою посередників, котрі діють як клірингова палата і гарантують вико­нання всіх умов контракту.

Розрізняють два види своп-контрактів – валютний своп і своп відсоткових ставок, кожен з яких має на меті хеджування відповідного виду ризику – валютного чи процентного. На практиці валютні та процентні свопи часто поєднуються в одній угоді.

Процентний своп – це угода між двома контра­гентами про обмін процентними зобов’язаннями протягом певного періоду часу. Їх використовують з метою:

• залучення коштів за фіксованою ставкою, коли доступ на ринки облігацій неможливий;

залучення коштів за ставкою нижчою, ніж та, що склалася на даний момент на кредитному ринку чи на ринку облігацій;

• реструктуризації портфеля зобов’язань або активів без залучення нових коштів.

Розрізняють 2 види процентних свопів:

1) простий (чистий) або ванільний своп, який передбачає обмін процентного зобов’язання з фіксованою ставкою на зобов’язання з плаваючою ставкою, і навпаки. При цьому учасники свопу обмінюються процентними платежами, а не зобов’язаннями у повному обсязі. Однак процентний своп не є кредитною угодою, тобто кожен позичальник (кожна сторона контракту своп) повертає своєму кредитору як проценти, так і основну суму боргу, яку він залучив раніше, ще до укладення угоди своп;

2) базисний своп, в результаті якого плаваюча процентна ставка по боргу, розрахована на одній основі, обмінюється на плаваючу, але розраховану на іншій основі, процентну ставку. Наприклад, плаваюча ставка, розрахована на основі LIBOR, може обмінюватись на процентну ставку за комерційними паперами. Платежі з обміну процентними ставками можуть також розраховуватись на одній ціновій основі, але для різних цінових періодів, наприклад, обмін 6-місячної LIBOR на місячну LIBOR, а також на різних цінових основах та періодах. Базисні свопи застосовуються переважно для переходу на потрібний ринок фінансових інструментів або для покриття зобов’язань з плаваючою процентною ставкою за іншими свопами і використовуються значно рідше, ніж прості свопи.

Валютний своп або своп з крос-курсами валют, полягає в обміні процентних платежів та номіналу в одній валюті на про­центні платежі та номінал в іншій валюті.

Валютний своп – це валютна операція, яка поєднує купівлю-продаж валюти на умовах спот із одночасним продажем-купівлею тієї самої валюти на певний термін на умовах форвард, тобто здійснення комбінації двох протилежних конверсійних угод на однакові суми з різними датами валютування. Дата виконання найближчої угоди називається датою валютування, а дата виконання більш віддаленої за терміном зворотної угоди – датою завершення свопу. Свопи, як правило, укладаються на термін до 1 року. Якщо найближча конверсійна угода є купівлею валюти (базової, як правило), а більш віддалена – продажем валюти, такий своп називається «купив/продав», а якщо навпаки, то «продав/купив».

Валютні свопи застосовуються для управління валютним та процентним ризиками. Операція своп здійснюється з метою придбання валюти, необхідної для міжнародних розрахунків, підтримки певних залишків на поточних рахунках, диверсифiкацiї валютних резервів (переведення резервів з однієї валюти в іншу). Головна мета використання валютних свопів полягає у:

забезпеченні фінансування довгострокових зобов’язань в іноземній валюті;

• хеджуванні довгострокового валютного ризику;

заміні валюти, в якій надходять прибутки від інвестицій, на іншу за вибором інвестора;

• забезпеченні конвертації експортованого капіталу в іноземну валюту.

Класичні свопи залежно від послідовності виконання операцій спот та форвард поділяються на репорт і депорт.

Репорт (франц. report) є терміновою угодою, при якій власник валюти продає її банку (на біржі) із зобов’язанням наступного викупу через певний строк за новим, вищим курсом, тобто продаж валюти на умовах спот і одночасна купівля на умовах форвард. Різниця між ціною купівлі та продажу складає фактичну плату за кредит. Ця різниця також називається репорт.

Депорт (франц. deport) є терміновою угодою, протилежною репорту. Депорт укладається (як правило, на бiржi) у розрахунку на зниження курсу валюти з метою отримання прибутку у вигляді курсової різниці. Тобто валюта купується на умовах спот і оформлюється одночасно продаж її на умовах форвард.

 

 

7.ВИПУСК ТА ОБІГ АМЕРИКАНСЬКИХ ДЕПОЗИТАРНИХ РОЗПИСОК ТА ВАРАНТІВ.

 

Споконвічно міжнародні депозитарні розписки з’явилися для зручності міжнародних портфельних інвесторів, для яких диверсифікованість вкладень у цінні папери різних країн є засобом мінімізації ризику і стабільності інвестиційного доходу. Потреба в цьому похідному фондовому інструменті виникла з необхідності захиститись від значних ризиків при роботі з цінними паперами емітентів, що у рамках однієї країни піддаються загальному впливу економічних спадів і підйомів. Значною перешкодою на цьому шляху виступають розходження в законодавчих нормах країн-емітентів і країн-інвесторів. Ці розходження можуть стосуватися процедур конвертації доходу по акціях, стягнення податку, істотної різниці в торгових системах і, нарешті, мовного бар’єра.

Перебороти ці розходження виявилося можливим після винаходу уніфікованого інструмента, що дозволив інвесторам здобувати іноземні цінні папери. Таким інструментом стали міжнародні депозитарні розписки (International Depositary Receipts — IDR).

Депозитарна розписка (depositary receipt) — це сертифікат, який випускають депозитарні банки США або Західної Європи. Він засвідчує володіння іноземними цінними паперами, які, своєю чергою, емітовані на внутрішньому ринку відповідної країни у вигляді простих акцій, тобто іноземний інвестор дістає можливість стати власником акцій будь-якої країни, отримавши розписки на них.

Перші депозитарні розписки (DR) з’явилися в 1927 р. внаслідок того, що, відповідно до законодавства Великої Британії того часу, англійські цінні папери не могли залишати меж країни, а попит на ці цінні папери з боку американських інвесторів був великий. Саме для розв’язання цієї проблеми був ство­рений новий фондовий інструмент — американські депозитарні розписки (ADR).

Уже у 1950-х роках котирування депозитарних розписок у США здійснила низка великих міжнаціональних корпорацій. Починаючи від 1980-х років надзвичайно збільшилися пропозиції та продаж DR на ринку цінних паперів.

Останніми роками почали активно застосовувати глобальні та європейські депозитарні розписки. Перші, крім доступу до ринку США, уможливлюють також вихід на фондові ринки Європи, натомість останні — лише на ринок Європи.

Великі українські компанії намагаються вийти на західний фондовий ринок, і, передусім, американський. Процедура допуску акцій іноземних компаній на ринок США доволі складна. Тому в багатьох випадках у США обертаються не акції іноземних компаній, а так звані американські депозитарні розписки (ADR).

На сучасному етапі в Україні теж спостерігається зростання інтересу до зарубіжних фінансових ринків, водночас існує інтерес з боку іноземних інвесторів до українських підприємств. Наскільки узгодженими будуть інтереси обох сторін, залежить від політики держави в цьому напрямі.

На підтвердження зазначеного, 21 липня 1999 р. Кабінет Міністрів України ухвалив постанову «Про забезпечення продажу пакетів відкритих акціонерних товариств, створених у процесі приватизації, що належать державі, у вигляді депозитарних розписок на міжнародних фондових ринках», що затверджує порядок продажу пакетів акцій. Згідно з Постановою, рішення щодо продажу акцій приймає Фонд державного майна України (ФДМУ) за згодою Кабінету Міністрів України, причому пакет акцій не має перевищувати 10 % статутного фонду відкритого акціонерного товариства.

За чинним законодавством депозитарна розписка є документом, який випускає іноземна депозитарна установа згідно із законодавством відповідної держави на акції товариства. Постанова затверджує алгоритм продажу пакетів акцій ВАТ за участю зберігача, агента з розміщення, уповноваженої особи (радника) та іноземної депозитарної установи.

Кожен учасник розміщення роз­писок виконує певні функції:

Зберігач. До початку здійснення продажу акцій товариств у вигляді DR на міжнародних фондових ринках зазначені акції перебувають на обліку у зберігача, який може бути комерційним банком або торговцем цінними паперами, які мають ліцензію зберігача. Його визначають на конкурсних засадах у порядку, встановленому ФДМУ за умови, що зберігач працює на фінансовому ринку не менше двох років.

Радник. Він є юридичною особою й обирається за конкурсом. Функціональним призначенням радника є побудова схеми реалізації конкретного проекту розміщення DR на замовлення ФДМУ. Він також має проводити Road show («дорожні шоу»), метою яких є презентація емітента потенційним інвесторам. Міжнародні інвестори, як правило, спочатку «відкривають» для себе певний регіон чи країну загалом, а потім приймають рішення про інвестування коштів. Саме радник визначає, на якому ринку, через який вид DR краще продавати акції, визначає орієнтовне співвідношення цін між DR та акцією, витрати на реалізацію проекту. За українським законодавством, витрати на підготовку розміщення акцій у вигляді розписок покриваються з позабюджетного Державного фонду приватизації. Радник визначає іноземного депозитарія, українського зберігача й агента з розміщення.

Агент з розміщення акцій — фінансова установа (група фінансових установ), яка, відповідно до угоди з ФДМУ, бере на себе зобов’язання щодо розміщення депозитарних розписок. До його функцій належить знайти покупця. Він, власне, є андеррайтером, тобто інвестиційною фірмою або банком, що купує або організовує розміщення депозитарних розписок. Агентом з розміщення найчастіше є нерезидент.

Іноземна депозитарна установа. Це фінансова установа, що здійснює випуск DR на акції товариства.

Як уже зазначалося, депозитарні розписки можуть бути глобаль­ними, європейськими та американськими. Саме ADR є найпривабливішими для українських емітентів, бо стали універсальним інструментом, що полегшує рух капіталу і його доступ до цінних паперів емітентів, під які ці розписки випущено.

Про можливість розміщення ADR свідчить той факт, що нині Комісією з цінних паперів і бірж США (SEC) уже затверджено програми випуску DR на акції таких українських емітентів, якими є «Азовсталь», «Дніпроенерго», «Укрнафта», «Стірол», Нижньодніпровський трубний завод, «Центренерго», Полтавський ГЗК, Жидачівський целюлозно-паперовий комбінат, «Запорожтрансформатор», ММК ім. Ілліча, «Азот» (Черкаси), Сумське НВО ім. Фрунзе, «Запоріжсталь», «Укррічфлот», що має забезпечити посилення позиції цих товариств на ринках капіталу і диверсифікацію кола інвесторів.

При випуску АДР до емітента акцій пред’являються певні вимоги, зокрема: акції емітента не повинні обертатися на фондовій біржі. Це зроблено для того, щоб не допустити одночасно до біржової торгівлі і акції, і АДР на ці акції; акції, на які випущені АДР, не повинні обертатися ні на яких фондових біржах у період дії депозитарного договору; передані на відповідальне зберігання акції не можуть бути предметом застави; забороняється передавати на відповідальне зберігання і реєструвати на номінального власника акції, на які накладені будь-які заборони.

Залежно від того, хто є ініціатором випуску, розписки поділяють на спонсоровані й неспонсоровані, що є суттєвим у разі вибору процедури емісії ADR.

Спонсоровані розписки випускають за згодою між емітентом і депозитарієм. Банк, який випустив ADR, гарантує американському інвестору виплату у доларах США всіх дивідендів компанії. Крім того, він надає інвестору одержані ним від компанії звіти. За свої послуги банк вимагає певну плату, яка покривається за рахунок компанії, якщо ADR є спонсорованими. Наголосимо, що з точки зору американського інвестора депозитарні розписки повинні мати більшу дохідність порівняно з національними цінними паперами.

Неспонсоровані АDR випускають з ініціативи інвесторів, і згода емітента цінних паперів, під які випускають розписки, не потрібна. Як зазначалося вище, у цьому разі первинним є саме ринок. За послуги банку платить сам інвестор з отриманих дивідендів.

На американський ринок капіталу можна вийти з ADR І рівня, ІІ рівня, ІІІ рівня. Всі ці рівні потребують реєстрації, але при цьому різними є форма та якість наданої у SЕС (Комісія з цінних паперів і бірж США) інформації.

Програма першого рівня найпростіша й найдешевша. Ці розписки обертаються на позабіржових ринках США (NASDAQ). Інформація, що надається SEC, — мінімальна, вона містить річний звіт і подібна до тієї, що поширюється на внутрішньому ринку емітента. З українських компаній саме цю програму реалізує ВАТ «Укрнафта» спільно із BNY. На жаль, ADR інших українських емітентів на американському ринку не купують.

Емісія ADR ІІ рівня має відповідати певним положенням SEC щодо реєстрації та звітності. Щорічний звіт складається у цілковитій відповідності до загальноприйнятих принципів і правил бухгалтерського обліку в США (GAAP). Реєстрація дає змогу компанії-емітенту котирувати ADR на одній з трьох головних американських фондових бірж: Нью-Йоркській фондовій біржі (NYSE), Американській фондовій біржі (АМЕХ), де виникли ADR, або на біржі NASDAQ. Очевидно, емітент у
цьому разі стає відомішим на ринку цінних паперів і, як наслідок, його цінні папери мають більшу привабливість для інвесторів. В Україні програму ADR ІІ рівня поки що ніхто не відкривав, серед російських компаній можна назвати лише «Ростелеком».

ADR І та ІІ рівня мають певні недоліки, адже продаються лише наявні акції без проведення додаткової емісії, тобто залучити новий капітал емітент не може. Можна сказати, що ці ADR створюють емітенту позитивний імідж, але реальних грошей не приносять.

Саме ADR ІІІ рівня дають можливість залучити капітал шляхом додаткової емісії акцій компанії. Емісію розміщують за вищою ціною, тож емітент може залучити більше коштів. Умови випуску таких ADR є найжорсткішими. По-перше, для реєстрації розписок у SEC подають детальну інформацію про емітента, включно із фінансовими звітами за останні три роки, різні форми бухгалтерської звітності у стандартах GAAP. По-друге, вартість публічного розміщення таких ADR приблизно 500 тис. дол. Тому такі програми мають можливість здійснювати лише компанії зі світовим ім’ям.

Розглянемо, яким чином може випустити ADR українська компанія.

Розглянемо організаційний механізм випуску спонсорованих АДР третього рівня як найбільш привабливого для компаній. Спонсоровані АДР першого та другого рівнів по суті повинні пройти ті самі процедури, але без додаткової емісії акцій.

1. Перед випуском спонсорованих АДР (тобто випуск ініціюється безпосередньо компанією) між акціонерним товариством і банком-депозитарієм підписується депозитарний договір, в якому фіксуються всі умови випуску АДР і функції кожного боку.

Сьогодні з українськими підприємствами працює лише The Bank of New York (BNY). BNY надає список призначених ним локальних зберігачів, зареєстрованих в Україні. На сьогодні це ING Barings, «Приватбанк», ПУМБ. На їхніх рахунках депонуються цінні папери, під які в подальшому випускаються ADR. При цьому відношення однієї ADR до кількості цінних паперів чітко фіксується.

Під випуск АДР компанія здійснює емісію акцій, що передає на відповідальне зберігання до банку-кастоді (bank-custody) або безпосередньо банку-депозитарію, який згодом буде випускати АДР.

Акції, що знаходяться на відповідальному зберіганні, реєструються в реєстрі акціонерів на ім’я відповідального зберігача, який в даному випадку є номінальним власником цих акцій, тобто він тримає акції від свого імені, не будучи власником цих цінних паперів.

2. Далі документи для випуску ADR подають до Комісії з цінних паперів і фондових бірж США (SEC).

3. На загальна кількість що знаходяться на відповідальному зберіганні акцій банк-депозитарій отримує глобальну АДР, на підставі якої випускаються депозитарні розписки, призначені для продажу інвесторам.

Поряд з випуском АДР на банк-депозитарій покладаються такі функції:

— Випуск та анулювання депозитарних розписок;

— Ведення реєстру власників АДР;

— Облік переходу прав власності на АДР при кожній операції з купівлі-продажу розписок на фондовому ринку США;

— Надання комплексу послуг компанії під час підготовки документів для реєстрації АДР в американській Комісії з бірж і цінних паперів, а також що подається до Комісії регулярної фінансової звітності;

— Інформаційна підтримка проекту випуску АДР.

Важливим штрихом до портрета АДР є той факт, що банк виступає не тільки емітентом розписок, по і захищає інтереси їхніх покупців. Тому, здобуваючи розписки, клієнт, по суті, стає не прямим, а опосередкованим власником іноземних цінних паперів.

Логічно припустити, що вартість розписок якимось чином повинна співвідноситися з вартістю акцій, на які вони випущені. Однак на ділі це далеко не завжди так, оскільки на один цінний папір може приходитися скільки завгодно розписок. А тому вартість АДР коливається в залежності від співвідношення попиту та пропозиції, але з метою обмеження арбітражних операцій не набагато відрізняється від вартості акцій, на які вони випущені.

Вигода емітенту від розміщення розписок є очевидною. По-перше, це підвищує імідж підприємства. Про нього дізнаються на західних фінансових ринках. По-друге, продаж депозитарних розписок є серйозним сигналом для стратегічного інвестора. Якщо підприємство продає депозитарні розписки, воно на голову вище тих, хто цим не займається. Саме у нього й потрібно вкладати кошти. По-третє, розписка на західному ринку коштує більше, ніж акція на внутрішньому. Якщо починають продаватися розписки, це автоматично зумовлює зростання цін на акції. Акціонери у цьому разі мають певні вигоди для себе. Звичайно, сьогодні потрібно усвідомити, що не можна продати на Заході те, що не купується або не користується попитом на внутрішньому ринку.

Взагалі причина зростання інтересу американських інвесторів до іноземних ринків пояснюється вищими показниками дохідності впродовж останніх років порівняно з американським фондовим ринком. Міжнародні інвестори прагнуть диверсифікувати свої портфелі як у географічному відношенні, так і в галузевому, водночас знижуючи показники ризику.

Переваги для інвесторів:

депозитарні розписки є зручною формою здійснення інвестицій в акції іноземних компаній;

депозитарні розписки спрощують здійснення операцій і розрахунків за акціями іноземних компаній. Процедура проведення операцій і розрахунків за ними нічим не відрізняється від американських і європейських цінних паперів;

рівень витрат, пов’язаний з торговими операціями та зберіганням, нижчий, ніж у разі прямої купівлі акцій на іноземних ринках;

установчими документами багатьох американських банків та пенсійних фондів передбачена заборона придбання іноземних цінних паперів. Разом з тим ADR визначаються національними цінними паперами США;

ADR і, як правило, глобальні та європейські розписки номіновані у доларах США. Виплати дивідендів за базовими акціями конвертуються у долари банком-депозитарієм. Ця властивість депозитарних розписок практично позбавляє інвесторів проблем, пов’язаних з валютним обміном;

інвестиції у депозитарні розписки зазвичай знижують ризик і збільшують дохідність;

власнику депозитарних розписок не потрібна реєстрація в іноземного реєстратора, бо всі операції з перереєстрації здійснює банк-зберігач, який виступає номінальним утримувачем акцій, на які було випущено депозитарні розписки;

власник депозитарних розписок може укладати угоди купівлі-продажу за межами країни емітента, що звільняє їх від сплати місцевих податків;

необхідність реєстрації деяких видів ADR у SEC і, як наслідок, зростання цін на них забезпечує інвестиційну привабливість емітента;

депозитарій допомагає інвесторові підготувати й надіслати в податкові органи країни компанії-емітента необхідну документацію для запобігання подвійному оподаткуванню відповідно до двосторонніх міжнародних угод;

у випадках, коли інвестор володіє правом голосу, він прий­має участь у зборах акціонерів, перебуваючи у своїй країні.

У зв’язку з тим що АДР надають їх власнику ті ж права, що й акції, він має право на отримання дивідендів, що виплачуються по акціях, і на голосування на загальних зборах акціонерів.
Нараховані дивідеди компанією виражаються в гривнях. Тому однією з функцій банку-депозитарію є конвертація гривневвих коштів в долари США і виплата їх власникам АДР. При виплаті дивідендів утримуються податки з доходів по акціях, комісійні винагороди банку-депозитарію, а також витрати на конвертацію.

Якщо дивіденди виплачуються у вигляді додаткових акцій, то компанія повинна перевести ці нові акції банку-депозитарію, який проводить виплату власникам АДР, одним із таких способів:

— Якщо АДР по акціях представлені в прийнятній для включення в електронну систему обліку та розрахунків формі, скорегувати у себе в обліку відомості про кількість акцій, що припадають на кожного власника АДР, і збільшити загальну кількість акцій, зазначених в глобальній АДР. У цьому випадку за кожною АДР буде стояти більше число акцій;

— На отримані у вигляді дивідендів акції випустити додаткові АДР і розподілити їх між власниками АДР пропорційно до частки кожного з них;

— Продати отримані акції і розподілити чисті надходження в доларах США між власниками АДР, так само як і у випадку виплати дивідендів готівкою.

Власники депозитарних розписок на зборах акціонерів володіють такими ж правами, що й власники звичайних акцій. Реалізація права голосу на зборах акціонерів власниками АДР здійснюється через банк-депозитарій.

Акціонерне товариство заздалегідь надсилає повідомлення банку-депозитарію, в якому зазначаються дата, час і місце проведення зборів, порядок денний, а також додаються всі матеріали до зборів. Депозитарій, у свою чергу, направляє цю інформацію власникам АДР з додатком бюлетенів для голосування з усіх питань порядку денного. Держатель АДР володіє таким числом голосів, скільки акцій стоїть за наявними у нього розписками. Якщо АДР випущена на 10 акцій, а в американського інвестора на руках знаходиться 50 АДР, то він має 500 голосами.

Держатели АДР повинні повідомити депозитарію свої рішення з питань голосування до дня проведення зборів акціонерів. Після цього депозитарій, попередньо обробивши рішення власників АДР і відсортувавши їх, передає рішення з питань голосування в російську компанію.

Якщо депозитарій не отримує від власників АДР рішення з питань голосування до встановленого дня, то депозитарій буде вважати, що ці власники віддали свої голоси на користь ради директорів компанії, про що і буде повідомлено акціонерному товариству разом з іншими рішеннями власників АДР.

Варанти, права власників.

Варантом називається похідний цінний папір, що дає власнику право на купівлю визначеної кількості акцій певної корпорації за спеціальною фіксованою ціною протягом установленого періоду часу (як правило, кілька років).

Визначення варанта має багато спільного з визначенням амери­канського опціону САLL, проте існує ряд характерних ознак, якими варант відрізняється від опціону.

По-перше, варант, як правило, є доповненням до привілейованих акцій, облігацій чи інших боргових зобов’язань, емітованих корпо­рацією. Корпорації емітують та продають варанти власникам об­лігацій чи привілейованих акцій.

По-друге, варанти на відміну від опціонів емітуються і розміщу­ються на ринку самими корпораціями — емітентами акцій.

По-третє, варант відрізняється від опціону термінами виконання. Варанти мають значно більші терміни виконання, ніж опціони. Ці терміни можуть сягати років, а то й зовсім не обмежуватись, даючи власникам варантів вічне право на купівлю акцій корпорації за фіксо­ваною ціною.

Продаж варантів корпораціями означає наявність у них акцій попередніх емісій або випуск нових акцій. Варант можна розгляда­ти як переважне право, привілей власників облігацій та акціонерів певної корпорації на вигідних умовах здійснити нові інвестиції в дану корпорацію.

Варанти можуть випускатися лише відкритими акціонерними товариствами тільки в документарній формі. Термін дії ‑ 1 рік. Не дозволяється випуск варантів для покриття збитків від господарської діяльності емітента із зарахуванням надходжень від продажу варантів як результату поточної господарської діяльності. Випуск варантів реєструється в ДКЦПФР.

Як правило, варанти випускаються разом з акціями, з тим щоб зробити цінні папери більш привабливими для інвесторів. Варрант випускається як самостійна цінний папір і може продаватися і купуватися окремо від акції, до якої він додається.

Зазвичай варрант дає право на придбання додаткових акцій. Проте у ряді випадків варрант дозволяє отримати інші цінності: облігації за пільговою ціною, золото та ін

Внаслідок того що варрант дає можливість придбати додаткові цінності за вартістю нижче ринкової, він має свою ціну. Ціна варранта складається з двох компонентів: прихованої і тимчасової ціни.

Прихована ціна — це різниця між ринковою ціною звичайних акцій і виконавчою ціною, за якою ці акції можна придбати на підставі варранта. Наприклад, один варрант дає право придбати одну звичайну акцію. Ринкова ціна акції дорівнює 25 грн. Виконавча ціна варранта дорівнює 20 грн. Отже, прихована ціна варранта становить 25 — 20 = 5 грн. Варрант не має прихованої ціни, якщо його виконавча ціна вище за ринкову ціну звичайних акцій.

Тимчасова ціна — це різниця між майбутньою ринковою ціною акції, яка може зрости внаслідок успішного розвитку даної компанії, і її існуючою ринковою ціною. Якщо припустити, що в майбутньому ціна акції зросте до 35 грн., то тимчасова ціна варранта складає: 35 — 25 = 10 грн.
У нашому прикладі ціна варранта складе: 5 + 10 = 15 грн. Якщо інвестор набуває варрант за 15 грн., а згодом купить акцію з виконавчої ціною в розмірі 20 грн., то загальні витрати на покупку акції складуть: 15 + 20 = 35 грн., тобто стільки, скільки коштує ця акція на ринку.

Фактична ціна варранта коливається близько його теоретичної ціни в залежності від попиту та пропозиції, а також від інших факторів.

Слід зазначити, що варрант може не мати прихованої ціни, коли виконавча ціна вище за ринкову ціну акції. Однак він буде мати тимчасову ціну внаслідок того, що у ринкової ціни акцій є тенденція до зростання. Тимчасова ціна варранта знижується в міру наближення кінця терміну його дії, оскільки зменшуються спекулятивні очікування зростання курсової вартості акцій. Після закінчення терміну дії варрант втрачає будь-яку цінність.

Операції з варрантами є високоприбутковими, але водночас і ризикованими. При зворотній ситуації, коли відбувається падіння курсової вартості акцій, ціна варранта, відповідно, знижується. При однаковому абсолютному зниження цін процентний збиток за варранти буде значно більше, ніж за акціями. Якщо в розглянутому вище прикладі інвестор придбав варрант за 5 грн. за ринкової ціни акцій 25 грн. і виконавчої ціною, що дорівнює 20 грн., а через рік ціна акцій впала до рівня виконавчої ціни і надалі не очікується зростання курсової вартості акцій, то ціна варранта буде дорівнює 0. У даній ситуації втрати інвестора склали 5 грн. Якщо він купував акцію за 25 грн., а потім продасть її за 20 грн., то він втратить 20% свого капіталу. Власник ж варранта втратить весь свій капітал.

Висока прибутковість (значна збитковість) операцій з варрантами — це головна властивість варранта, яке отримало назву «ефект важеля».

Операції з варрантами здійснюються з метою:

— Отримання високого прибутку за рахунок ефекту важеля;

— Створення умов для набуття в майбутньому акцій за фіксованою ціною;

— Зниження ризику при формуванні контрольного пакету акцій;

— Отримання додаткового прибутку за рахунок різниці в ціни акції і варранта та використання цих коштів на фінансовому ринку до моменту придбання додаткових акцій.

 

 

МЕТОДИКА РОЗРАХУНКУ КУРСУ АКЦІЙ. АНУЛЮВАННЯ, КОНСОЛІДАЦІЯ ТА ДРОБЛЕННЯ АКЦІЙ

Ринковий курс акції – відношення ринкової ціни до номіналу, яке виражається у відсотках.

Реальна теперішня вартість акцій формується під впливом двох основних показників:

1) суми майбутнього грошового потоку від володіння акцією;

2) втрати дисконтної ставки, що використовується при оцінці реальної вартості майбутнього грошового потоку (норми поточної прибутковості).

За акціями та інвестиційними сертифікатами сума майбут­нього грошового потоку формується залежно від двох умов:

1) при використанні фінансового інструмента протягом невизначеного тривалого періоду часу (в цьому разі грошовий потік майбутнього періоду формується тільки за рахунок сум нарахова­них дивідендів);

2) при використанні фінансового інструмента протягом ра­ніше передбаченого терміну (в цьому разі майбутній грошовий потік складається із сум надходжень дивідендів, суми придбання цього інструмента і курсової різниці за ним — різниці між його ціною на момент погашення і початковою ціною придбання).

Повторити з теми 5.5

Методами штучного регулювання курсової ціни акцій є дроблення і консолідація акцій.

Подрібнення акцій (спліт) передбачає випуск додаткових акцій без збільшення розміру акціонерного капіталу. При цьому відповідно до масштабу подрібнення зменшується номінал акцій і збільшується їх кількість. Після такого дроблення акціонер, який від початку володів, наприклад 100 акціями, вже має в наявності 200, 300 або 400 акцій. Зменшення ринкової ціни акцій робить їх більш привабливими для інвесторів, особливо якщо величина дивіденду на одну акцію зберігається або зменшується в меншій пропорції, ніж номінал. В результаті курс акцій в майбутньому зростає. Після подрібнення акції товариства стають більш доступними для дрібних інвесторів. Ефективність подрібнення акцій оцінюється за допомогою коефіцієнта співвідношення ринкової ціни та доходу акції (Кц/д) до і після здійснення спліту. Недоліком даної операції є додаткові витрати на випуск акцій.

Консолідація (укрупнення) акцій – зворотна операція, що полягає в обміні декількох акцій на меншу кількість з більшим номіналом відповідно до обраного масштабу укрупнення. Як і попередня операція, консолідація не змінює загального розміру власного капіталу, а має скоріше психологічний вплив на інвесторів. Позитивним моментом консолідації є зменшення коливання ринкової ціни акцій і підтримання її в оптимальному діапазоні. Консолідація зменшує кількість акцій в обігу і збільшує біржовий курс акції. Особливо велике значення укрупнення акцій має у випадку значного інфляційного знецінення акцій і переоцінення активів товариства. Але як і у випадку спліту, при консолідації акцій мають місце додаткові витрати по випуску цінних паперів.

Консолідація та дроблення акцій не повинні призводити до зміни розміру статутного капіталу акціонерного товариства. У разі консолідації чи дроблення акцій до статуту акціонерного товариства вносяться відповідні зміни в частині номінальної вартості та кількості розміщених акцій (ст. 18 ЗУ “Про акціонерні товариства”).

Акціонерне товариство має право проводити анулювання викуплених ним акцій та зменшувати таким чином статутний капітал або ж може підвищити номінальну вартість решти акцій і таким чином залишити статутний капітал без змін (ст. 17 ЗУ “Про акціонерні товариства”).

 

 

Методи формування пакетів акцій.

Акціонер може мати у власності будь-яку кількість акцій одного емітента, якщо це обумовлено статутом останнього. Якщо акціонеру належить значна кількість акцій, тоді йдеться про пакет акцій – це наявність у власності одного акціонера визначеної кількості акцій одного емітента. Іншими словами група акцій, об’єднана за певною стійкою ознакою, має назву пакета.

Пакети можуть бути сформованими за такими ознаками:

1) походження:

• пакети засновницької емісії;

• пакети першої додаткової емісії;

• пакети другої додаткової емісії і т.д.;

2) особливостями приватизаційних процесів:

• звичайні пакети приватизаційного паю громадянина України;

• пакети керівного складу підприємств, що приватизувались тощо;

3) відношення до управління розвитком товариства:

• стратегічні пакети;

• портфельні пакети;

4) відношення до управляючого рівня товариств:

• пакети акцій звичайних акціонерних товариств;

• пакети акцій холдингів;

5) типи власності:

• державні;

• приватні.

Але найчастіше пакети акцій класифікують за сукупністю повноважень, які вони надають їх власникам. За цією ознакою розрізняють такі пакети простих акцій:

1) пакет “обов’язкового включення”5% і більше від голосуючої кількості акцій – пропозиції акціонерів, які сукупно є власниками такої кількості відсотків простих акцій, підлягають обов’язковому включенню до порядку денного загальних зборів акціонерів;

2) пакет “нагляду за реєстрацією”начний пакет акцій) – 10% і більше від голосуючої кількості акцій – дає можливість призначати своїх представників для нагляду за реєстрацією акціонерів, проведенням загальних зборів, голосуванням та підбиттям його підсумків. Взагалі цей пакет дає різкий приріст позитивних, конструктивних можливостей з управління підприємством. Крім вищезазначеного, можна також бути ініціатором проведення зборів у будь-який час.

Зазначимо, що згідно з Законом України “Про акціонерні товариства” особа, яка має намір придбати акції, що з урахуванням кількості акцій даного товариства, які вже їй належать, становитиме 10% і більше простих акцій товариства, зобов’язана не пізніше, ніж за 30 днів до дати до цього придбання подати товариству письмове повідомлення про свій намір та оприлюднити його. Оприлюднення відбувається шляхом надання його ДКЦПФР, кожній фондовій біржі, на якій товариство пройшло процедуру лістингу, та опублікування в офіційному друкованому органі;

3) пакет перший блокуючий25% + 1 акція – власники такого пакету можуть заблокувати рішення, яке повинне прийматись кваліфікованою більшістю 75%. Наприклад, про закриття підприємства;

4) пакет другий блокуючиймаксимум 40% + 1 акціяпакет, який дозволяє паралізувати управлінську діяльність загальних зборів. Власники пакету, не з’являючись на загальні збори, можуть зробити останні неправомочними. Інколи такий пакет акцій також може застосовуватись акціонерами для блокування рішень;

5) пакет перший контрольний50% + 1 акціяакціонер, який володіє контрольним пакетом акцій, має змогу висувати до складу ради директорів або правління будь-якого свого кандидата, вносити на зборах акціонерів будь-яку пропозицію, багато в чому визначати напрями діяльності товариства.

Якщо купити такий пакет, то протягом 20 днів з дати придбання необхідно запропонувати всім акціонерам придбати у них прості акції товариства. У такому випадку акціонери, які не бажають співпрацювати з новим власником контрольного пакету, продають ому свої частки.

Варто зазначити, що контрольний пакет при повному кворумі присутності всіх голосуючих акцій дозволяє вирішувати на свій розсуд питання, які вимагають простої більшості голосів. Але повна присутність на загальних зборах усіх акціонерів – це рідкість для більшості акціонерних товариств України. Тому для управлінців і фінансистів з метою економії коштів при встановленні контролю над товариством першим контрольним пакетом буде кількість акцій у розмірі 30% + 1 акція, що дозволить провести власні рішення при мінімальному кворумі зборів. Якщо протягом останніх 10 років на зборах було представлено 62-66% акцій, то для оволодіння контролем достатньо об’єднати (за умови відсутності згуртованої опозиційної сторони) від 31% + 1 акція до 33% + 1 акція;

6) пакет кворуму – 60% голосуючих акцій – пакет забезпеченого проведення загальних зборів, який дозволяє вважати присутність власника такого пакету достатнім для проведення загальних зборів і визнання його рішень. Неможливість проведення загальних зборів у зв’язку з відсутністю кворуму – найбільш масова управлінська ситуація у акціонерних товариствах;

7) пакет абсолютний контрольний 75% і більше голосуючих акцій – дозволяє власникові вирішувати будь-яке питання у потрібному йому напрямку.

 

 


Без рубрики

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *